«Я йду від тебе», — ніби нічого й не сталося, промовив чоловік за сніданком, залишивши Люду з трьома дітьми в орендованій квартирі

— Це погроза? — спитала Оксана.

— Попередження.

Вона підвелася, поклала гроші за чай і оголосила зустріч завершеною. Якщо Вадим справді подасть до суду, вона боротиметься за дітей. Із кафе Оксана вийшла, не озираючись. Коліна тремтіли, серце билося об ребра, але світ не завалився. Уперше за довгі роки вона сказала колишньому чоловікові тверде «ні» й залишилася стояти на ногах.

Біля узбіччя поруч із чорним позашляховиком чекав Богдан. Оксана нагадала, що просила не приїжджати. Він не став виправдовуватися: вирішив бути поблизу на випадок, якщо знадобиться допомога. Від цієї простої турботи до очей підступили сльози.

— Дякую. Поїхали додому.

Слово зірвалося природно. Дім, який нещодавно був чужим, справді став для неї рідним — мабуть, першим справжнім домом за багато років.

Весна підкралася непомітно: спершу задзвеніли струмки, потім у саду Олени Савеліївни разом зацвіли яблуні. За пів року життя Оксани змінилося майже до невпізнання. Спадкова справа нарешті зрушила з місця. Батько Богдана володів контрольною часткою в невеликій транспортній компанії, кількома земельними ділянками й солідними заощадженнями. Усе це переходило єдиному спадкоємцеві.

Якось після вечері Богдан зізнався, що не уявляє, як розпорядитися несподіваним майном. Усе життя він працював у морі й добре знав судно, але нічого не тямив в управлінні підприємством.

Оксана запропонувала продати частку. Богдан похитав головою: у компанії працювали водії й диспетчери, а випадковий покупець міг звільнити їх заради економії.

— Тоді найми керівника.

Він довго дивився на неї, а тоді спитав:

— А ти не хочеш спробувати?

Оксана вирішила, що недочула. У неї немає вищої освіти й жодного дня досвіду в бізнесі. Богдан нагадав, що за три місяці вона розібралася в паперах краще за найнятого юриста, уміє думати, домагатися результату й не обманює.

— Я теж ніколи не керував компанією, — сказав він. — Отже, вчитимемося разом.

Пропозиція здавалася божевільною, але замість звичного страху Оксана раптом відчула азарт. Їй захотілося ризикнути й перевірити, на що вона насправді здатна. Вона попросила тиждень на роздуми. Богдан відповів, що квапити її не стане.

Він узагалі нікуди її не підштовхував. За пів року між ними не було ні зізнань, ні поцілунків — лише вечірні розмови, випадкові дотики й довгі погляди, від яких Оксані ставало важко дихати.

Діти помічали більше. Софія якось спитала, чи одружаться мама й дядько Богдан, бо вони завжди поруч, а він дивиться на Оксану «по-справжньому». Максим із Богданом майстрували кораблики, ходили до води з вудками й лагодили старий велосипед у сараї. Софія щовечора вимагала казку про морських чудовиськ і капітанів. Навіть Дарина, яка раніше зустрічала будь-якого дорослого чоловіка насторожено, назвала його справжньою і хорошою людиною.

Наприкінці квітня Вадим зателефонував роздратованим голосом і зажадав побачити дітей негайно. Оксана нагадала, що вже вечір і молодші готуються до сну, зате в суботу він може приїхати, як зазвичай. У його голосі звучало щось тривожне, і вона знову спитала, що сталося.

Після довгої паузи Вадим зізнався: Вероніка зібрала речі й пішла. Оксана не відчула злорадства, лише втомлене співчуття. Вона сказала, що діти не повинні ставати ліками від його самотності й бачити батька в такому стані.

— У якому? Злому? Розбитому?

— Ти налякаєш їх. Зачекай до суботи й заспокойся.

Він неохоче погодився. Богдан, почувши частину розмови, одразу зрозумів, що Вадим зателефонував не просто так. Такі люди, за його словами, шукають близьких, коли їм боляче й немає на кому зірвати злість. Оксана заперечила, що він майже не знає її колишнього чоловіка.

— Мені досить того, як ти й діти про нього говорите. Точніше, як діти намагаються не говорити. Будь обережна: загнана в кут людина здатна на вчинки, яких від неї не чекаєш.

Субота видалася ясною й теплою. Вадим уперше за довгий час приїхав вчасно, але виглядав погано: червоні очі, пом’ята сорочка, змарніле обличчя. Діти вибігли у двір і обійняли його. Він притис їх до себе відчайдушно, ніби намагався повернути все втрачене одними обіймами.

Вадим пообіцяв провести з ними весь день у парку. Поки діти перевдягалися, він оглянув міцний будинок, доглянутий сад і нові гойдалки, які Богдан поставив для молодших.

— Непогано влаштувалася, — мовив він із кривою усмішкою. — Пів року тому не знала, чим годувати дітей, а тепер господиня великого будинку.

Оксана пояснила, що працює, оплачує частину витрат і допомагає Олені Савеліївні. Але Вадим насмішкувато заявив, що вона все одно живе на чужі гроші. Гнів, який Оксана тринадцять років ховала від самої себе, нарешті піднявся до горла.

— Забирай дітей і їдь. Поверни їх о сьомій, як обіцяв. Якщо запізнишся й не попередиш, я звернуся до поліції.

Він відсахнувся й знову повторив, що вона змінилася. Оксана спокійно погодилася. Діти вибігли з дому ошатні й щасливі, не помічаючи напруження між батьками. Машина зникла за поворотом, і лише тоді Богдан вийшов на ґанок.

Він запропонував кудись поїхати, поки діти з батьком. За містом було невелике озеро, особливо гарне навесні. Оксана подивилася в його добрі очі й погодилася.

Озеро виявилося тихим, оточеним старими вербами. Вони сіли на повалений стовбур біля самої води. Богдан розповів, що після відходу батька часто приїздив сюди з матір’ю та сестрою. Олена Савеліївна казала дітям: у цьому місці можна залишити погане, а з собою забрати тільки добре.

Він узяв Оксану за руку й зізнався, що за два тижні знову піде в море на три місяці. Серце в неї болісно стиснулося. Богдан сказав, що вона стала для нього дуже важливою. Після повернення він хотів би, щоб їхні стосунки стали справжніми — не сусідськими й не просто дружніми.

— Я не прошу відповідати зараз і не хочу квапити. Просто подумай про це, поки мене не буде.

Оксана дивилася на віддзеркалення хмар, на схилені до води гілки й на їхні з’єднані руки. Потім тихо пообіцяла подумати…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇