Я мовчки слухала їхні насмішки, сьорбаючи чай. Несподівана розв’язка одного дуже пафосного банкету
— зайшла до кімнати мама. «Ану, марш спати! Завтра на перший урок».
«Мамо, ти мене всиновила, так?» — раптом спитала донька. Жінка розгубилася. «З чого ти взяла?»
«Ти моя донька. Я тебе народжувала, у пологовому з тобою лежала. Он, можеш у бабусі спитати, коли поїдеш до неї».
Бабуся Наталя, мамина мама, дуже любила онуку. Але дівчинка прекрасно розуміла, що бабуся ніколи їй не скаже правду, якщо раптом Ксюша не рідна онука. «А чому я тоді на тебе не схожа?»
«Ти он яка!» — дівчинка подивилася на мамине розкішне, майже чорне волосся. Звісно, та його підфарбовувала, щоб не було видно сивини. А волосся Ксюші було якогось незрозумілого кольору: і не чорне, і не русяве.
Таке, ні те ні се. «От виросту й буду фарбувати, як мама, у чорний», — мріяла дівчинка. «А тому що ти в тата».
«Ти ж бачила його фотографії. Мені здається, ви дуже з ним схожі». «Але я не хочу в тата, я хочу бути як ти».
Жінка розвела руками. «Мені здається, тут вибирати не вийде. Ви ж мали з біології вивчати спадковість».
«Подивися на мене: у мене волосся чорне, очі маленькі. А ти гарна дівчинка з великими очима й каштановим волоссям». Ксюша тяжко зітхнула.
Свого батька вона знала тільки з фотографій. Він працював на якомусь рибальському судні й зник у морі за три місяці до народження доньки. Родичів у нього не було, а може, мама не хотіла з ними спілкуватися, тому Ксюша про них не знала.
Але те, що вона була копією батька, — це точно. Принаймні очі в них були однакові. Та ще обоє худі.
Мама ж он яка, на ній увесь одяг сидить як улитий. Заїкатися про те, що більше не хоче ходити в музикалку, Ксюша не наважилася. Зрештою, може, мама має рацію, і варто її закінчити.
«Мама так мріє, щоб я стала відомою піаністкою. Вона он скільки працює. І що я скажу, що не хочу?»
«Мама образиться. Вона ж так старається, щоб я довчилася. Гаразд, потерплю ще».
«А коли виросту й стану відомою піаністкою, тоді мама буде рада». Наприкінці навчального року, у травні, до Ксюші підійшла класна керівничка. Вона попросила виступити на концерті на честь останнього дзвоника.
Школярка здивувалася. «А чому я?» «Мені сказали, що ти добре граєш на піаніно».
«Хіба в нас у школі є піаніно?» «Ні, але Міша може принести синтезатор». Про те, що в однокласника є такий новомодний інструмент, Ксюша не здогадувалася.
Міша займався боротьбою, і запідозрити в ньому потяг до мистецтва було складно. Дівчинка з цікавістю погладила глянсову поверхню синтезатора з якимись кнопками, перемикачами. Вона плавно провела рукою по поверхні клавіш.
«Ого, який гарний!» — захопилася вона. «Так», — гордо відповів однокласник. «Японський, справжній».
«Як тобі його налаштувати?» «Не знаю, — знизала Ксюша плечима. — Я його вперше бачу наживо».
«Можна просто як фортепіано?» «Звісно», — кивнув хлопець. Він швидко натиснув кілька кнопок і запросив виконавицю спробувати.
Звук був глибоким і красивим, як у справжнього інструмента. Дівчинка усміхнулася. «Добре».
Потім вона грала ту саму симфонію, за яку її колись сварили в музичній школі. А вона все одно змогла її вивчити. Мелодія звучала в абсолютній тиші актової зали.
Ксюша думала про те, що колись купить собі такий самий синтезатор замість громіздкого піаніно. І в їхній із мамою квартирі стане більше вільного місця. Випускники, батьки й учителі із задоволенням аплодували дев’ятикласниці, коли вона закінчила виступ, і двічі викликали на біс.
Останні кілька днів навчання перед літніми канікулами Міша раз у раз траплявся дівчинці на очі. Він обертався й дивився на неї на уроках, стикався з нею на перервах. Хлопець вітався й ніяковів.
Ксюша мріяла ще раз попросити зіграти на синтезаторі, але соромилася. Улітку вона ні-ні та й згадувала власника чудового інструмента. Іноді він їй снився, і в тих снах вони гуляли вдвох парком і говорили про музику.
Ксюша остаточно вирішила, що щойно вони повернуться до навчання, вона поговорить із Мішею. Вона попросить дозволу грати на новому синтезаторі, а взамін..
