Я мовчки витерла обличчя після образи чоловіка, бо знала: відповідь не забариться

Він і далі жив у цій квартирі, спав поруч, залишав сорочки на спинці стільця й чашки біля комп’ютера. Та в його погляді дедалі частіше з’являлася колюча втома, а в голосі звучала не його, а материнська інтонація: вимоглива, роздратована, упевнена, що йому всі винні.

Дарина вирізала склянкою кружальця, розкладала фарш, защипувала краї. Один пельмень. Другий. Третій. Десятий. П’ятдесятий. Маленькі рівні півмісяці шикувалися на дошці, мов акуратна біла армія. Вона робила їх ретельно, майже вперто. Їй хотілося, щоб вечір минув спокійно. Щоб Мирослава Степанівна не знайшла приводу для отруйних зауваг. Щоб Олег не зірвався. Щоб усі поїли, поговорили й розійшлися, а вона потім помила посуд, зачинила двері й нарешті видихнула.

Останнім часом вона надто часто думала саме про це: аби тільки не зірвався.

Олег міг спалахнути через дрібницю. Суп виявився гарячішим, ніж він хотів. Пульт лежав не там. Подруга Дарини подзвонила пізно ввечері. У ванній закінчився шампунь. На його сорочці не розгладилася складка. Раніше він був веселіший, м’якший, легший. Тепер кожне слово поруч із ним доводилося добирати, ніби ступати босоніж по склу.

Дарина довго переконувала себе, що це тимчасово. Робота, втома, нерви. Може, проблеми з начальством. Може, вікова криза. Може, він просто переживає і не вміє говорити про свої почуття. Але десь у глибині вона розуміла: справа не лише в роботі. З кожним візитом матері Олег ніби ставав менше собою і більше її продовженням. Він вбирав її невдоволення, її тон, її впевненість, що Дарина недостатньо хороша.

Коли останній пельмень ліг на дошку, Дарина прибрала частину в морозилку, частину лишила на вечерю. До приходу гостей залишалася година. Треба було встигнути зробити салат, накрити стіл, переодягнутися, привести до ладу обличчя, яке вже зараз виглядало надто втомленим.

Олег лежав у вітальні на дивані, витягнувши ноги й уткнувшись у телефон. На кухні вона провела майже весь день, але він навіть не спитав, чи потрібна допомога.

— Усе зробила? — кинув він, не підводячи очей.

— Пельмені готові. Зараз салат доріжу й зварю перед подачею.

— Дивись, не осоромся, — сказав він так, ніби йшлося не про вечерю, а про важливий іспит. — Мама вже всім розповіла, що ти в нас по пельменях спеціалістка. Тамара з Лесею спеціально їдуть скуштувати.

Дарина зупинилася біля дверей, чекаючи, що він усміхнеться й додасть щось тепле. Але він і далі дивився в екран.

Вона нічого не відповіла. Лише пішла у ванну, увімкнула воду й довго стояла, слухаючи, як шумить струмінь. У дзеркалі на неї дивилася жінка тридцяти двох років: тонке обличчя, втомлені сірі очі, волосся, зібране недбалим вузлом. Вона пам’ятала себе іншою — сміхотливою, легкою, впевненою. Поруч із Олегом вона поступово стала тихішою. Спершу поступалася з любові, потім — із бажання зберегти мир, потім — із звички не провокувати скандал.

Сьогодні вона вирішила витримати. Просто витримати ще один вечір.

Вона вдягла синю сукню — просту, але таку, що добре сиділа по фігурі. Підфарбувала вії, пригладила вибиті пасма. У вітальні поправила скатертину, розставила тарілки, поклала прибори. Поставила на стіл закуски, салат, графин із водою. Олег приніс пляшку міцного алкоголю, яку мати попросила залишити «для настрою», хоча Дарина терпіти не могла, коли в її домі багато пили.

Дзвінок у двері пролунав рівно о сьомій. Різко, вимогливо, ніби хтось натискав кнопку не пальцем, а претензією.

Олег підхопився так бадьоро, ніби до нього приїхали дорогі гості після довгої розлуки, хоча Мирослава Степанівна телефонувала йому щодня, інколи по кілька разів.

— Мамусю! Ну нарешті! Проходьте, проходьте!

Голоси заповнили передпокій раніше, ніж жінки встигли зняти взуття. Шурхіт пакетів, запах різких парфумів, дзенькіт прикрас, гучне «ой, як у вас тут душно» — і ось Мирослава Степанівна вже зайшла до вітальні.

На ній було все найкраще одразу: великі сережки, масивний ланцюжок, персні з камінням, яскрава помада, сукня з блиском. Вона скидалася не так на жінку, що прийшла в гості до сина, як на владну господиню маленького галасливого двору, яка з’явилася перевірити, чи не забули без неї порядок.

За нею зайшли Тамара й Леся. Обидві в строкатих убраннях, із зачісками, зафіксованими лаком до нерухомості. Вони оглядали квартиру з тим самим виразом, з яким люди на базарі мацають товар, заздалегідь вирішивши збивати ціну.

— Здрастуй, Даринко, — протягнула Мирослава Степанівна, підставляючи щоку не для поцілунку, а для звіту. — Ну що, приймай.

— Добрий вечір. Проходьте, будь ласка. Рада вас бачити, — рівно сказала Дарина.

Це «рада» вийшло майже переконливо.

Тамара одразу провела пальцем по краю полірованої тумби й багатозначно глянула на подушечку пальця.

— Затишно в тебе, звісно. Старенько, зате з душею. Тільки пилу, здається, забагато.

— Це не пил, Тамаро, — хихикнула Леся. — Це шляхетна давнина. Тут кожна ганчірочка, мабуть, ще прабабусю пам’ятає.

Дарина стисла пальці так, що нігті вп’ялися в долоні. Килими й меблі справді були старі, але не зношені. Бабуся все життя збирала речі з любов’ю, розумінням і смаком. Ці килими ручної роботи коштували більше, ніж усі блискучі прикраси Мирослави Степанівни разом узяті, та пояснювати це було марно.

— Ви майже вгадали, — спокійно сказала Дарина. — Багато що тут залишилося від бабусі. Я дорожу цими речами.

Жінки перезирнулися. Їх завжди дратувало, коли шпилька не влучала в ціль.

Олег поспішив втрутитися:

— Мам, сідайте вже. Дарина сьогодні з ранку на кухні. Вечеря буде така, що пальці оближете.

— Побачимо, — Мирослава Степанівна опустилася на стілець. — Хвалити наперед — погана прикмета.

Поки гості розсаджувалися, їхні погляди й далі обмацували кімнату. Книжкові полиці викликали особливу увагу.

— Скільки макулатури, — сказала Леся. — І це все хтось читає?

— Дарина читає, — відповів Олег, але не з гордістю, а з якоюсь втомленою насмішкою. — Вона в нас книжкова душа.

— Краще б штори оновили, — зауважила Мирослава Степанівна, примружившись на вікно. — Ці вже кольору не мають.

— Мені подобається, як вони пропускають світло, — сказала Дарина….