Я мовчки витерла обличчя після образи чоловіка, бо знала: відповідь не забариться

— Бідний Олежик. Стільки років терпів.

Дарина сиділа нерухомо. Її ніби обклали з усіх боків. Репліки летіли одна за одною, злагоджено, без пауз, ніби цю розмову заздалегідь репетирували. І річ була, звісно, не в петрушці. Петрушка стала зручною щілиною, крізь яку назовні вилилося все, що накопичувалося: їхня зневага, роздратування, бажання показати їй місце.

Олег ходив навколо столу, розмахуючи руками.

— Три роки, Дарино. Три роки ти живеш зі мною і не знаєш елементарного. Що мені подобається, що бісить, чого я не переношу. Бо тобі байдуже. Ти вся така тонка, освічена, правильна. А на ділі навіть чоловікові нормальну вечерю приготувати не можеш.

— Ти завжди казав, що я добре готую, — відповіла вона. Голос здригнувся, але не зламався.

— Бо шкодував! — викрикнув він. — Бачив, стараєшся. Ніяково було казати правду. А правда в тому, що твоя готовка — суцільна мука.

Ці слова вдарили сильніше, ніж вона чекала. Не тому, що йшлося про пельмені. А тому, що він перекреслював роки їхнього життя так легко, ніби стирав крейду з дошки.

— Олеже, досить, — попросила Дарина. — Давай не влаштовуватимемо сцену при гостях.

— А чому ні? — він нахилився до неї. — Нехай мама бачить, на кому я одружився. Вона мене попереджала. Казала: не твоя людина. Не з нашої породи. А я, дурень, думав — любов.

Він налив собі чарку й випив одним ковтком.

— За любов, якої, виявляється, не було.

Дарина відчула, як очі наповнюються слізьми. Вона відвернулася, щоб ніхто не помітив, але Мирослава Степанівна помітила першою.

— О, почалося. Зараз заплаче. Це в неї улюблений спосіб: довести людину, а потім сльози лити.

— Я нікого не доводжу, — сказала Дарина. — Я просто прошу зупинитися.

— Ні, — Олег поставив чарку на стіл. — Ми якраз почнемо говорити чесно. Не тільки про цю траву. Пам’ятаєш, як мама просила тебе допомогти вибрати сукню до ювілею дядька Гриші?

Дарина заплющила очі на секунду. Вона пам’ятала.

— Твоя мама подзвонила мені зранку, коли я здавала річний звіт, — промовила вона повільно. — Я сказала, що зможу після третьої. Вона кинула слухавку, а потім подзвонила тобі й сказала, що я відмовилася.

— Ти відмовилася! — Олег ударив долонею по столу. — Бо вважаєш мою сім’ю нижчою за себе. Тобі неприємно з нами спілкуватися.

— Тоді ти сам визнав, що вона погарячкувала.

— Я визнав, бо знову тебе пошкодував.

Він повторював це слово знов і знов. Шкодував. Терпів. Мовчав. Дарина слухала й розуміла, що він просто в неї на очах переписує їхнє спільне минуле, витягуючи з нього лише те, що зручно його злості.

— А зимове свято? — продовжив він. — Ти теж забула?

Не забула. Вони домовилися зустріти ніч удвох. Дарина приготувала вечерю, поставила свічки, купила його улюблений торт. О десятій подзвонила Мирослава Степанівна й сказала, що в неї піднявся тиск і їй страшно самій. Олег схопив куртку й поїхав. Повернувся вранці, пахнучи пирогами й чужим застіллям.

— Мамі було зле, — сказав він. — А ти образилася, бо тобі романтику зіпсували.

— Їй не було зле, — Дарина підвела очі. — Тиск був звичайний для її віку. Я дзвонила в службу допомоги, куди ти нібито звертався. Виклику не було. А потім побачила фото в її знайомої. Ви сиділи за святковим столом і сміялися.

Тиша впала різко.

Мирослава Степанівна зблідла, але швидко взяла себе в руки.

— Ти стежила за мною?

— Я хотіла зрозуміти, чи все з вами гаразд. Раз Олег нічого не пояснив.

Олег на мить розгубився. Він явно не чекав, що Дарина тоді перевірила цю історію. Але розгубленість швидко змінилася роздратуванням.

— Мама не хотіла тебе тривожити. Їй стало краще, вона попросила мене лишитися. Щоб я вночі не мотався туди-сюди. Вона про мене дбала.

Дарина дивилася на нього й бачила: він і справді хоче вірити в те, що говорить. Йому легше вважати матір жертвою, себе — турботливим сином, а Дарину — холодною жінкою, ніж визнати, що ним роками смикали за ниточки.

Усередині Дарини щось клацнуло.

Страх відступив. Бажання виправдовуватися теж. Замість них з’явилася дивна холодна уважність. Вона ніби дивилася на те, що відбувається, збоку: Мирослава Степанівна — владна, задоволена, що плете сітку. Тамара й Леся — галасливий супровід. Олег — великий дорослий чоловік, який у присутності матері перетворювався на хлопчика, що чекає дозволу дихати.

Колись її власна мати, Оксана Григорівна, після знайомства з Олегом сказала:

— Він, може, й непоганий. Але ведений. Таких завжди хтось веде. Питання тільки — хто саме.

Дарина тоді образилася. Їй здавалося, мати просто ревнує. Тепер ці слова повернулися, як пізно знайдений лист із попередженням.

— Добре, — сказала Дарина спокійно. — Припустімо, я жахлива дружина. Погана господиня. Неуважна, холодна, пихата. Що далі, Олеже? Ти хочеш розлучитися?

Він моргнув.

— До чого тут розлучення?

— А до того, що ти зараз говориш так, ніби жити зі мною неможливо.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла свої помилки, — сказав він уже не так упевнено. — Щоб поважала мене. І мою матір.

— А я хочу, щоб ти нарешті став дорослим, — відповіла Дарина. — Не сином при маминій спідниці, а чоловіком. Людиною, яка відповідає за свої слова.

Мирослава Степанівна схопилася.

— Ти ким себе уявила? Мій син — справжній чоловік!

— Тоді чому ви весь час говорите за нього? — спитала Дарина.

Олег побагровів.

— Замовкни.

— Ні. Я надто довго мовчала.

Вона підвелася…