Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Мирослава Павлівна встала й уперлася долонями в стіл. Голос у неї став низький, густий від злості.

— Я Назара народила. Я його виростила. Сама. Чоловіка не стало — і все лягло на мене. Я працювала, економила, відмовляла собі, щоб він був одягнений, нагодований, вивчений. Я йому життя віддала. А ти хто?

Соломія стиснула пальці на колінах, але промовчала.

— Дівка з салону зв’язку з боргом на двадцять років. Думаєш, ти йому потрібна? Він повернеться до мене. Бо без мене він ніхто.

— Я поважаю все, що ви зробили для сина, — повільно сказала Соломія. — Але він дорослий. Він має право жити своїм життям.

— Він має право робити те, що я скажу.

Фраза прозвучала так спокійно, що від неї стало холодно.

— Я дала йому життя, — продовжувала Мирослава Павлівна. — Я і вирішуватиму, як йому жити. А ти тимчасова. Пограється в сім’ю й зрозуміє, де його справжній дім.

— Не зрозуміє, — сказала Соломія. — Бо він любить мене.

Свекруха розсміялася коротко, зло, майже верескливо.

— Любить? Він матір любить. А ти йому просто зручна. Квартира, ліжко, їжа. Набриднеш — підеш.

Соломія підвелася.

— Я прийшла поговорити нормально. Тепер бачу, що ви не хочете розмовляти. Вам потрібен не син, а підлеглий.

— Геть із мого дому!

— Іду. Але запам’ятайте: Назар не ваша власність.

— Я тобі цього не пробачу! — крикнула Мирослава Павлівна вже з кухні, коли Соломія взувалася. — Ти вкрала в мене сина!

Соломія відчинила двері й обернулася.

— Я нікого не крала. Я захищаю свою сім’ю.

Вона вийшла на сходовий майданчик і тільки там помітила, як тремтять руки. Не від страху — від люті. Мирослава Павлівна не збиралася миритися. Вона дзвонитиме, «хворітиме» за розкладом, звинувачуватиме, мовчатиме, тиснутиме — аби тільки повернути владу. І Назарові все одно доведеться вибрати остаточно.

Удома він дивився футбол, але з обличчя одразу зрозумів, що сталося щось серйозне.

— Де була?

— У твоєї матері.

Він схопився.

— Навіщо?

— Хотіла поговорити. Думала, може, можна домовитися.

— І?

— Не можна. Вона мене ненавидить і впевнена, що ти маєш належати тільки їй.

Назар повільно сів назад, обхопив голову руками.

— Господи…

Соломія сіла поруч і взяла його за руку.

— Рано чи пізно ти маєш сказати їй прямо. Не натяками. Не мовчанням. Прямо: у тебе є дружина, є своя сім’я, і жити до мами ти не повернешся.

Він мовчав довго. Потім підняв очі.

— Я ж уже вибрав тебе. Коли повернувся після весілля.

— Тоді вона має почути це від тебе.

— Скажу, — тихо пообіцяв Назар. — Коли поїду.

Соломія не знала, чи вірить. Їй хотілося вірити, але вона надто ясно бачила, як важко йому опиратися Мирославі Павлівні. Увечері вони лягли поруч, і вона довго дивилася в стелю, слухаючи його дихання. Ця війна не буде гучною щодня. Вона складатиметься з дзвінків, образ, мовчання, сліз, чужих сумок на порозі й спроб розсунути межі її дому.

Соломія стиснула кулаки під ковдрою. Квартира була її фортецею. Сім’я — її вибором. Вона не збиралася віддавати ні те, ні інше жінці, яка плутала любов із правом володіти. Під ранок їй наснилося, що Мирослава Павлівна знову стоїть на порозі, холодно усміхається й чекає, коли двері відчиняться самі…