Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

У суботу Соломія купила торт і невеликий букет. Не тому, що хотіла задобрити Мирославу Павлівну, а тому, що приходити з порожніми руками здавалося надто викличним. Попереджати вона не стала: свекруха напевно відмовилася б відчинити. Соломія піднялася на третій поверх старого невисокого будинку й натисла дзвінок.

Двері відчинилися не одразу. Мирослава Павлівна стояла на порозі в домашньому халаті, без макіяжу, з розкуйовдженим волоссям. Побачивши Соломію, вона скам’яніла.

— Тобі що треба?

— Добрий день. Я хочу поговорити.

— Нам ні про що.

Вона спробувала зачинити двері, але Соломія притримала їх долонею.

— Будь ласка. Це важливо. Для всіх нас.

Мирослава Павлівна дивилася довго, неприязно, потім відступила.

— Заходь. Тільки швидко.

Квартира була така сама: чиста, стара, з важкими меблями й запахом поліролі, змішаним із чимось аптечним. На кухні Соломія поклала на стіл торт і квіти. Мирослава Павлівна навіть не глянула.

— Говори.

Соломія глибоко вдихнула.

— Я розумію, що ви мене не любите. І розумію, чому вам боляче. Назар тепер живе зі мною, а не з вами. Але діти дорослішають і створюють свої сім’ї. Це не зрада, це життя.

Свекруха мовчала, відвернувшись до вікна.

— Він вас любить. Переживає через ваше мовчання, їздить, допомагає. Але дзвінки з «хворобами» — це тиск. Ви ж самі це розумієте.

Мирослава Павлівна повільно повернулася. В її очах піднялася така ненависть, що Соломія мимоволі напружилася.

— Ти вирішила, що розумніша за всіх? — тихо спитала вона. — Думаєш, раз квартира твоя, то й син мій тепер твій?

— Я не це сказала…

— Замовкни, — різко обірвала свекруха. — Тепер слухай мене…