Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Наступний тиждень виявився важким. Мирослава Павлівна телефонувала майже щовечора. То в неї тиснуло у скронях, то кололо серце, то ставало страшно сидіти самій. Назар зривався, їхав, повертався пізно, сірий від утоми. Вночі крутився, здригався від будь-якого звуку телефона, зранку йшов на роботу з червоними очима.

У четвер, коли він знову став натягати куртку після чергового дзвінка, Соломія зупинила його біля дверей.

— Зачекай.

Він обернувся. Обличчя було змучене.

— Соломіє, не зараз.

— Саме зараз. Запропонуй їй нормального лікаря. Хорошого. Хай обстежиться, якщо їй так погано.

— Я пропонував. Вона не хоче.

— Тоді скажи, що не їздитимеш на кожен дзвінок, поки вона відмовляється від допомоги.

Назар похитав головою.

— Не можу. А якщо щось станеться по-справжньому?

— Нічого не станеться. Вона здорова. Вона тебе смикає.

— Ти не знаєш.

— Знаю, — голос Соломії став різкішим. — Бо людині, якій справді зле, не відмовляють у лікареві щоразу. Їй потрібен не лікувальник, а ти на повідку.

Назар стиснув кулаки.

— Це моя мати.

— А я твоя дружина. І я прошу тебе поставити межі.

— Замовкни! — раптом гаркнув він.

Соломія відсахнулася. Він ніколи так на неї не кричав. Назар сам злякався власного голосу, ступив до неї, але вона відвернулася.

— Їдь, — сказала вона холодно. — Мама чекає.

Він постояв ще секунду, потім вийшов і тихо прикрив двері. Соломія лишилася в коридорі, слухаючи, як ліфт забирає його вниз. Якщо все триватиме так, їхній шлюб не витримає й місяця. Мирослава Павлівна руйнувала його акуратно, методично, а Назар поки що не вмів захищатися.

Соломія знову подзвонила Дарині.

— Погано, — сказала вона одразу.

— Наскільки?

— Він уже кричить на мене. Через неї.

Дарина помовчала.

— Тоді потрібна очна ставка. Ти, він і вона. Нехай при тобі скаже матері все, що обіцяв. Інакше вона викликатиме його до повного виснаження.

— Вона не погодиться.

— А ви не питайте. Поїдьте разом.

Соломія розуміла, що це може вибухнути. Але вибух і так наближався. Краще зустріти його відкрито, ніж чекати, поки він рознесе їх зсередини.

Назар повернувся за дві години. Сів на диван, закрив обличчя долонями.

— Пробач, — сказав глухо. — Я не мав кричати.

Соломія сіла поруч.

— Ми обоє втомилися. Але далі так не можна.

— Що мені робити?

— У суботу ми поїдемо до неї разом. Ти скажеш, що любиш її, але в тебе є дружина. Що вона важлива, але більше не центр твого життя. Що ти допомагатимеш, але не бігтимеш на кожен дзвінок.

Він зблід.

— Вона влаштує істерику.

— Нехай. Але ти маєш це сказати. Інакше ми не виживемо.

Назар довго мовчав. Потім кивнув.

— Добре. Поїдемо.

У суботу він нервував із самого ранку. В машині курив одну за одною, хоча Соломія просила відчинити вікно. Вона не сварилася. Йому й так було важко. Вони піднялися на третій поверх, і Назар натис дзвінок.

Мирослава Павлівна відчинила двері. Побачивши поруч із сином Соломію, вона змінилася на обличчі.

— Знову ти?

— Мамо, нам треба поговорити, — сказав Назар. Голос тремтів, але він не відступив. — Усім разом.

— Мені з нею говорити ні про що.

— А мені є що сказати вам обом.

Він увійшов, і Мирослава Павлівна змушена була посторонитися. На кухні вона лишилася стояти біля плити, схрестивши руки. Назар і Соломія сіли за стіл. Повітря було важке, як перед грозою.

— Ну? — кинула свекруха. — Говоріть.

Назар вдихнув.

— Мамо, я одружений. У мене тепер сім’я. Я більше не можу розриватися.

— Тобто вибираєш її?

— Я вибираю свою сім’ю. Ти моя мати, я тебе люблю. Але Соломія — моя дружина. І жити я буду з нею.

Мирослава Павлівна зблідла. Пальці стиснулися на спинці стільця.

— Ти це серйозно?

— Так. Я приїжджатиму раз на тиждень, допомагатиму, якщо треба. Але дзвінки щовечора з «хворобами» — це тиск. Так не можна.

— Тиск? — її голос злетів. — Мені погано, Назаре. Я одна. Мені страшно.

— Тоді підемо до лікаря. Я запишу, привезу, оплачу. Але якщо ти відмовляєшся, значить, тобі потрібен не лікар.

Мирослава Павлівна перевела погляд на Соломію. Обличчя її стало майже нерухомим.

— Це вона тебе навчила. Налаштувала проти рідної матері…