Я платила іпотеку й комуналку, поки чоловік потай накопичував гроші зовсім не на сім’ю

Софія поклала руку їй на лікоть.

Левченко відповів спокійно:

— На цей момент підстав для цього я не бачу. Але ви маєте розуміти, Гордієнко намагається пом’якшити своє становище. Він дає показання активно, інколи суперечливо. Нам треба відділити факти від спроб перекласти відповідальність.

— Він сказав, що я все знала, — повторила Олена.

— Він сказав багато. Не все, що каже підозрюваний, стає правдою.

Коли вони вийшли з будівлі, ноги в Олени тремтіли. Надворі було похмуро, вітер ганяв тротуаром сухе листя. Софія тримала її під руку, хоча Олена не просила.

— Він хотів посадити мене замість себе, — сказала вона, дивлячись перед собою.

— Не замість. Разом. Такі люди не думають категоріями «замість». Вони просто хапають найближчу людину й тягнуть униз.

— Я жила з ним п’ять років. Я спала поруч із людиною, яка обманювала пенсіонерів, знайомих, чужих людей… мене. І я нічого не бачила.

— Ти бачила те, що він показував. Він не був дурним. Він умів будувати образ.

— Я була сліпою.

— Ти була довірливою. Це не злочин.

— Іноді здається, що злочин.

Софія зупинилася й повернула її до себе.

— Ні. Злочин — обманювати. Користуватися любов’ю. Красти. Підставляти. А довіряти людині, яку любиш, — не злочин.

Олена закрила обличчя руками. Сліз не було. Лише порожнеча, в яку падали нові факти й не досягали дна.

Вдома Софія лишилася з нею на кілька днів. Вони знову переглянули документи, зробили додаткові копії, підготували офіційний пакет для слідства. Олена ходила квартирою серед будівельних матеріалів, але тепер ремонт здавався якимось далеким, майже чужим. Учора найважливішим було вибрати плитку. Сьогодні — довести, що вона не шахрайка.

Увечері вони сиділи на кухні. За вікном мрячив дощ.

— Що йому загрожує? — спитала Олена.

— Якщо збиток великий, якщо потерпілих багато, якщо підтвердиться його роль у схемі, строк може бути серйозним, — сказала Софія. — Кілька років точно. Може, більше.

— А ти думаєш, він винен?

Софія подивилася на неї уважно.

— Я думаю, що випадково на такій посаді в піраміді не опиняються. І випадково людей не переконують нести туди гроші. Він міг не бути головним організатором, але він точно був частиною механізму.

Олена довго мовчала.

— Я не шкодую його, — сказала вона. — І від цього мені страшно.

— Чому?

— Бо раніше я шкодувала всіх. Його, його матір, покупців, працівників, сусідів. Усіх, крім себе.

— Може, це не жорстокість. Може, ти просто вперше поставила себе в список людей, яких теж треба шкодувати.

За день прийшла Раїса Миколаївна.

Олена побачила її у вічко й спершу вирішила не відчиняти. Але жінка стояла не так, як раніше. Не як командирка, що прийшла навести порядок. Вона трималася за стіну, плечі були опущені, обличчя без косметики здавалося старим, опухлим від сліз. Погляд був червоний, запалений.

Софія вийшла в передпокій.

— Не відчиняй.

— Я хочу почути, що вона скаже.

— Навіщо?

— Не знаю.

Олена відчинила двері, але Софія лишилася поруч.

— Що вам потрібно?

Раїса Миколаївна підвела очі.

— Пусти.

— Ні. Говоріть тут.

— Він загине, — сказала свекруха. Голос був сиплий, зламаний. — Ти маєш допомогти.

— Кому?

— Артемчику. Кому ж іще?

Софія холодно всміхнулася.

— Очікувано.

Раїса Миколаївна ніби не чула її.

— Забери свої заяви. Скажи, що все це непорозуміння. Що ти переплутала. Що гроші були сімейні. Що він хороший чоловік.

Олена дивилася на неї й відчувала не злість, а втомлене здивування.

— Його затримали не через мої заяви. Там справа про фінансову піраміду. Потерпілих багато.

— Неправда! — різко сказала Раїса Миколаївна. — Його підставили. Він довірливий. Він завжди всім вірив. Ці люди скористалися ним.

— Він був заступником комерційного директора.

— Папірці! — відмахнулася вона. — Ти ж знаєш, як зараз усе оформлюють. Попросили підписати — він підписав. Він не розбирається.

— Зате він чудово розбирався, як налаштувати переказ із моєї картки.

Обличчя Раїси Миколаївни перекосилося.

— Знову ти про себе.

— А про кого мені говорити? Про вашого дорослого сина, якого ви досі називаєте хлопчиком?

— Він хлопчик для мене! — крикнула вона. — Мій син! Моя кров! Ти зобов’язана його врятувати!

— Я нікому нічого не зобов’язана.

— Зобов’язана! — Раїса Миколаївна раптом ступила вперед. — Ти можеш сказати, що це ти його вмовила. Що ти знала, куди йдуть гроші. Ти ж розумна, у тебе робота, ти з документами розбираєшся. Скажеш, що він не розумів, а ти…

Софія різко вийшла вперед.

— Ви зараз пропонуєте моїй сестрі обмовити себе, щоб урятувати вашого сина?

Раїса Миколаївна осіклася, але лише на мить.

— Їй нічого не буде. Вона жінка. Її пожаліють. А він там не виживе. Він ніжний, він слабкий, у нього здоров’я…

— У людей, яких він обманув, теж було здоров’я, — тихо сказала Олена. — У них були заощадження, плани, довіра. Він у них усе забрав.

— Не смій! — свекруха тремтіла вся. — Ти не знаєш мого сина!

— Я якраз нарешті дізналася.

Раїса Миколаївна закрила обличчя руками й заплакала. Плач був некрасивий, важкий, із хрипкими вдихами.

— Він же тебе любив, — схлипувала вона. — Любив по-своєму. Просто заплутався. Просто хотів кращого життя. Усі хочуть кращого життя.

— Не всі заради цього крадуть.

— Ти кам’яна, — прошепотіла Раїса Миколаївна, опускаючи руки. — У тебе серця немає.

— Можливо. Ви довго його перевіряли на міцність.

У цю мить свекруха ніби знову стала колишньою. Сльози висохли миттєво, обличчя перекосилося ненавистю.

— Я тебе прокляну, — сказала вона тихо. — Ти будеш нещасна. Все, що ти збудуєш, завалиться.

Софія взяла телефон…