Заступивши на нічну зміну, лікар заварив собі міцну каву на ніч, аж раптом його смикнула медсестра

Горнятко ще обпікало долоню, коли двері ординаторської розчахнулися. Олексій Миколайович Коваленко встиг відпити кави лише двічі. На порозі стояла Галина Степанівна Левченко — зазвичай спокійна медсестра тепер говорила уривчасто й квапливо:

— Олексію Миколайовичу, швидше в приймальне. Жінку привезли з траси. Тяжка ДТП, тиск падає.

Вона вже повернула до коридору, не чекаючи відповіді. Олексій залишив чашку, взяв фонендоскоп і поспішив слідом. У приймальному відділенні довкола каталки метушилися працівники швидкої: підключали апаратуру, називали показники, звільняли постраждалу від просякнутого кров’ю одягу.

Жінка лежала нерухомо. До скроні прилипло темне волосся, по щоці тяглося садно, а киснева маска майже приховувала обличчя. Фельдшер швидко доповів: у машині була сама, з’їхала з дороги й врізалася в огорожу; свідомість сплутана, тиск вісімдесят на п’ятдесят і далі знижується, живіт напружений.

Олексій нахилився до пацієнтки, перевірив пульс на шиї й глянув на монітор.

— Документи знайшли? Як її звати?

Фельдшер розкрив пакет із речами.

— Коваленко Марина Вікторівна, тридцять шість років.

На кілька митей Олексій перестав розуміти, що відбувається довкола. Він знову вдивився в набрякле, забруднене кров’ю обличчя й упізнав Марину — дружину Павла, свого рідного брата. Галина Степанівна гукнула його, і цей голос повернув лікаря до каталки.

Ім’я пацієнтки вмить змінило сенс кожної цифри на моніторі, хоча самі цифри лишилися тими самими. Перед ним була дружина старшого брата, але зараз право на розгубленість могло коштувати їй життя. Олексій змусив себе відокремити впізнавання від роботи: спершу зупинити падіння тиску, оцінити ушкодження й доправити Марину до операційної; питання про те, чому вона опинилася вночі сама на трасі, мали зачекати.

— Терміново визначаємо групу крові, беремо загальний аналіз і біохімію. УЗД сюди, анестезіолога викликайте, операційну готуйте негайно.

Команди повернули тому, що відбувалося, звичний лад. Марина тихо застогнала, її повіки здригнулися, але погляд залишався порожнім. Олексій покликав її на ім’я, однак відповіді не дочекався. Завершивши швидкий огляд, він помітив праву руку: пальці були стиснуті так сильно, ніби навіть без свідомості жінка боялася випустити те, що тримала.

— Кисть перевіряли?

— Явного перелому немає, — відповів фельдшер. — Вона сама її так стиснула.

Олексій обережно відвів один палець, потім другий. Між ними показався мокрий край складеного папірця. Галина Степанівна хотіла забрати листок разом з іншими речами, але він зупинив її й вийняв записку сам.

Папір розмок від крові, чорнило місцями розпливлося. Почерк усе ж можна було розібрати. Олексій розгорнув листок і прочитав одну коротку фразу: «Мій чоловік хотів мене вбити»…