Хлопчик підійшов до могили й сказав: мамо, вставай, ти вже досить відпочила

— Завтра приведеш матір. Зрозуміло? Прийдеш сам — на уроки не пущу!

Учителька вже не намагалася говорити спокійно. Її дратувало все: неохайний вигляд учня, постійні запізнення, мовчання жінки, якій вона стільки разів передавала зауваження. Здавалося, її навмисне не хотіли чути. Перед нею стояв восьмирічний Максим і плакав. Погроза вигнати його з уроків звучала особливо боляче після глузувань, яких йому й без того доводилося зазнавати від однокласників.

Однокласники теж не давали йому спокою. Брудний одяг, подерті штани — приводів для насмішок вистачало. Вони бачили неохайного хлопчика, від якого неприємно пахло, і не уявляли, як сильно йому самому хотілося мати інший вигляд. Максим пробував прати. Тільки вдома не залишилося ні мила, ні порошку, а з крана не текла вода. Одяг не можна було зробити чистим самими лише стараннями, скільки б цього не вимагали від нього дорослі.

Мати Максима, Оксана, осиротіла в сімнадцять років. До міста вона приїхала сама. Тут не було кому запропонувати їй нічліг, нагодувати чи просто спитати, як минув день. Дівчина бралася за випадкові підробітки, перебивалася мізерними заробітками, часто голодувала. Ночувати доводилося просто неба. За одним важким днем наставав інший, і між ними майже не було різниці: знову треба було шукати роботу, знову думати про їжу й місце для сну.

Одного разу її помітила край дороги незнайома жінка. Вона зупинилася, заговорила з дівчиною й вислухала її історію. Оксана розповіла про смерть батьків, самотність і спроби влаштуватися в місті. Жінка поставилася до почутого зі співчуттям: за цим співчуттям стояло власне знання бідності.

Її звали Галина. Тепер вона була заможною господинею великого будинку, але достаток дістався їй багаторічною тяжкою працею. У розгубленій дівчині вона побачила людину, якій потрібен шанс вибратися зі скрути.

— У мене для тебе знайдеться робота, — сказала вона. — І кімнату я тобі дам. Невеличку, внизу, на цокольному поверсі. Буде де жити…