Я попросила свекруху не курити поруч із дитиною, але реакція чоловіка показала, що в цьому домі мені більше не можна мовчати

Марина мила посуд. До цієї розмови вона була готова.

— Я цього не казала.

— Не бреши, — він різко поставив склянку на стіл. — Мама ніколи не бреше. Вона сказала, що ти назвала її старою шафою.

Марина повернулася до нього.

— А ти не допускаєш, що твоя мама може вигадувати?

— Моя мама? — Кирило зло всміхнувся. — Вона все життя мені присвятила. А ти хто така? З’явилася в нашій сім’ї й тепер намагаєшся посварити мене з найближчою людиною.

Перед Мариною стояв уже не той чоловік, у якого вона закохалася. Перед нею була чужа людина, зла, напружена, готова захищати матір від усього — навіть від правди.

— Я не намагаюся вас посварити, — тихо сказала вона. — Я хочу спокійно жити й ростити здорову дитину.

— Тоді навчися поважати мою матір. І якщо я ще раз почую від неї скаргу, нарікай на себе.

Він розвернувся й вийшов, гучно грюкнувши дверима.

Марина залишилася біля раковини. Холодна лють поступово змінилася ясністю. У цю мить вона зрозуміла: любов пішла. Не зникла за один день, не згасла раптом. Її гасили довго — байдужістю, зрадою, чужою брехнею. Тепер усередині було порожнє місце.

Вона взяла телефон і набрала батька.

— Тату, мені потрібна допомога, — сказала вона, намагаючись не розплакатися. — Дуже потрібна.

Борис Андрійович приїхав наступного дня, поки Кирило був на роботі. Він увійшов, подивився на змарніле обличчя доньки, на її згаслі очі й не став ставити зайвих запитань.

— Розповідай, — сказав він, сідаючи за кухонний стіл.

Марина мовчки поставила перед ним ноутбук і вставила носій із записами.

— Подивися.

Вони дивилися все. Борис Андрійович не перебивав. Лише жовна на вилицях видавали, як важко йому зберігати спокій. За роки роботи у слідстві він бачив багато людської підлості, але коли вона стосувалася його доньки й онука, витримка давалася важко.

Особливо він похмурнів на записі з сукнею й парфумами.

Коли останній запис закінчився, він довго мовчав, дивлячись у темний екран.

— Ну що ж, — нарешті промовив він. — Акторка дешевого театру. І син у неї такий самий зручний глядач.

— Що мені робити, тату? — спитала Марина.

— Іти, — відповів він без вагань. — Збирати речі й іти. З такими людьми не сперечаються — від них рятуються.

— Куди? Житло оформлене на Кирила. Я не працюю повноцінно, Лев маленький…

— До мене. Моя квартира — твій дім. З майном потім розберемося. Головне зараз — забрати тебе й дитину звідси.

План був простим. Без сцен, без криків, без зайвих розмов. Тихо й швидко.

Але ввечері Марина вирішила дати Кирилові останню можливість. Дочекалася, поки Валентина Павлівна піде до кімнати, і підійшла до чоловіка.

— Кириле, я хочу, щоб твоя мама поїхала.

Він підвів очі від телефона.

— Що?

— Вона гостює майже місяць. Її допомога нам більше не потрібна. Навпаки, вона створює проблеми.

— Це ти створюєш проблеми, — різко відповів він. — Мама приїхала заради нас. Заради онука. А ти її виживаєш.

— Вона курить у квартирі, бреше тобі, налаштовує проти мене й псує мої речі.

— Неправда! — Кирило схопився. — Ти все вигадуєш. Мама не така.

Марина дістала телефон і ввімкнула запис, де Валентина Павлівна розмовляла з Тамарою. Кирило дивився на екран. Його обличчя змінювалося.

— Це… звичайна розмова, — пробурмотів він, але вже без колишньої впевненості. — Вона просто зірвалася.

— А це теж просто зірвалася?

Марина ввімкнула запис із сукнею й парфумами.

Кирило мовчав. Він дивився, як мати топче сукню його дружини, і не знаходив слів.

— Може, це монтаж?