Я повела чоловіка вечеряти до свекрухи після того, як він переказав їй усі гроші, але за її дверима на нас чекала несподівана картина

— І що ж цього разу сталося в Любові Миронівни? — спитала Марта.

Голос у неї був рівний, навіть надто рівний. Остап, почувши відсутність крику, помітно пожвавішав: йому здалося, що розмова входить у розумне русло. У важкі хвилини його логіка завжди нагадувала сито з м’якого воску: наче форма є, але варто натиснути — і все протікає.

— Там труби, Марто! — випалив він і замахав руками так широко, ніби збирався показати розмір катастрофи в повітрі. — Стояк прорвало. Вода хлище, як з аварійного крана, мама дзвонить уся в сльозах. Каже, підлога здулася хвилями, меблі плавають, сусіди знизу вже погрожують судом. Вона сама, в паніці. Довелося терміново викликати приватну бригаду, ну, оцих… які після аварій усе відкачують. Вони приїхали з насосами, сказали, треба одразу матеріали купувати, труби міняти, сусідам збитки покривати, поки справа не дійшла до юристів.

— І тому ти виніс їм конверт?

— Кур’єр від бригади під’їхав. Мамі ніколи було їхати, вона ж там із ганчірками воює. Я що мав сказати? «Мамо, зачекай, ми подумаємо»? Ти б чула, як вона кашляла. Там вологість, мабуть, як у лазні. У неї напад може початися. Я син чи перехожий? Я був зобов’язаний рятувати матір…