Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею

Першою вона набрала Ладу Єфимівну Вернигору. Лада була не лише лікаркою, а й подругою, поруч із якою Наталія звикла не вдавати стійкість.

— Ти де? — спитала Лада замість привітання. — Голос у тебе зовсім зірваний.

— Вдома.

— Ти ж мала бути на роботі.

— Ладо, якщо на подушку капнули якусь рідину… це може бути небезпечно?

Пауза затяглася так, що Наталія почула власне дихання.

— Хто капнув?

— Руслан.

— Він же не поїхав?

— Я теж так думала.

— Тканину руками чіпала?

— У рукавичках.

— Пакет не відкривай. Не нюхай. Спальню зачини й приїжджай до мене. Візьми всі записи, які є.

Наталія склала в сумку паспорт, медичну папку, телефон, пакет із наволочкою. Старий спільний планшет лишився на журнальному столику: він був майже розряджений, екран темнів, як порожнє дзеркало. Уже біля виходу вона помітила в передпокої запасну зв’язку ключів Руслана. Вона висіла на звичному місці.

Отже, він увійшов не з нею.

Місяць тому Руслан наполіг, що замок треба замінити. Сказав, що старий заїдає, що в будинку надто багато сторонніх ходить, що після історії з посилками краще перестрахуватися. Майстер приходив увечері, коли Наталія затрималася в постачальника. Їй дали дві зв’язки. Про третю ніхто не казав.

На сходах вона зустріла Кіру Захарівну Бондаренко з сусідньої квартири. Та зупинилася, примружилася поверх окулярів.

— Наталіє Миронівно? А я думала, ви на роботі.

— Зле стало. Відпросилася.

— Чоловік ваш заїжджав, — сказала сусідка тихіше. — І не сам. Унизу машина була, жінка за кермом. Я ще подумала: дивне відрядження, коротке.

Наталія змусила себе не вхопитися за перила.

— Обличчя роздивилися?

— Хустка, окуляри. На коханку, якщо чесно, не схожа. Сиділа так… ніби начальниця когось чекає.

— Якщо Руслан питатиме, ви мене не бачили.

Кіра Захарівна одразу перестала усміхатися.

— Зрозуміла. Дзвони, якщо знадобиться.

У клініці Лада забрала пакет так, ніби приймала не річ, а доказ чужого безумства. Вона швидко подзвонила Семену Глібовичу Мазуру, токсикологу з лабораторії, і домовилася про попередню перевірку. Потім поставила перед Наталією склянку води й наказала набрати Віру Аркадіївну Нестеренко — адвокатку, давню знайому її батька.

— Говоріть без емоцій, — сказала Віра Аркадіївна, коли вислухала перші фрази. — Тільки факти. Жодних здогадок.

Наталія розповіла: відгул, диван, ключ, Руслан, флакон, подушка, машина у дворі, повідомлення з відрядження. Вона говорила спокійно, і від того сама собі здавалася чужою.

— Додому самі не повертайтеся, — сказала адвокатка.

— Я маю повернутися. Якщо квартира буде порожня, він насторожиться.

— Тоді нічого з ним не обговорюйте. Тканину передати фахівцеві, записи зберегти в кількох місцях, чоловікові першою не дзвонити. І ні на хвилину не лишайтеся з ним без свідків.

Семен Глібович забрав пакет за годину. Він був сухуватий, зібраний, говорив мало, але після огляду наволочки подивився на Наталію без звичної лікарської нейтральності.

— Поки не буде ясно, що на тканині, не лягайте на цю подушку й не спіть із чоловіком в одній квартирі без можливості покликати допомогу.

Слово «чоловіком» подряпало слух. Людина, яка мала берегти її сон, могла перетворити його на пастку.

Увечері Наталія все ж повернулася додому. Лада вмовляла лишитися в неї, та Наталія розуміла: Руслан має думати, що вона нічого не знає. Кіра Захарівна визирнула зі своїх дверей, щойно Наталія піднялася на майданчик.

— Усе ціле?

— Поки що так.

— Заходь на чай, якщо що. У мене чай міцний, а слух ще міцніший.

У квартирі нічого не змінилося. Наталія зачинила двері, накинула ланцюжок, пройшла до спальні, відчинила кватирку й дістала з шафи чисту білизну. Та на колишню подушку наволочку не натягла. Взяла іншу, з гостьового комплекту, й віднесла її у вітальню. Спати в спальні було неможливо: там кожна складка простирадла здавалася слідом чужого наміру.

Руслан подзвонив о дев’ятій. Наталія ввімкнула запис і відповіла.

— Як ти?

— Краще. Була в Лади.

— Навіщо?

— Горло, кашель.

Він помовчав.

— Могла б написати мені.

— Ти ж на зустрічах.

— Я все одно хвилююся.

— Не треба.

— Ти вдома?

— Так.

У слухавці стало тихо. Потім він спитав майже недбало:

— У спальню ляжеш?

Наталія подивилася на зачинені двері.

— Ні. У вітальні легше дихати.

— Ти ж завжди скаржилася, що на дивані спина ниє.

— Сьогодні ниє все.

— Як хочеш. Я завтра, мабуть, затримаюся.

— Добре.

— Наташ.

— Що?

— Не накручуй себе. Ти останнім часом надто тривожна.

— Мабуть, втомилася.

— От і відпочивай.

Він відключився. Наталія лишилася сидіти на дивані з телефоном у руці. Раніше після таких дзвінків вона сумувала. Тепер чула не турботу, а досаду. Йому заважало, що вона не лягла в спальню…