Він пожартував, що одружиться з жінкою поруч, якщо переживе операцію, але слова медсестри змусили його глянути на неї інакше

Передопераційна влаштована зовсім не так, як її зазвичай уявляють: це не операційна і не палата, а вузький коридор із двома рядами каталок, де лежать люди, яких за пів години чи за кілька годин повезуть за двостулкові двері. Світло рівне, біле, без тіней, і від цього в усіх однаковий колір обличчя.

Однакові сорочки, зав’язки на спині, однакові паперові шапочки. Годинник на стіні, і всі на нього дивляться. Мене привезли о 7.20, операцію мали зробити того ж дня. Наталія прийшла о 7.40, її пустили.

Вона сказала на посту, що дружина і що їй на дві хвилини. А в нас завжди пускають, якщо попросити по-людськи. Вона підійшла до каталки в пальті й із сумкою через плече, і від неї пахло вулицею та парфумами, і це був перший нормальний запах за дев’ять днів у лікарні.

Я зрадів, чесно зрадів, лежав і думав: прийшла. Вона не сіла, дістала із сумки теку, вийняла папери й кинула їх на столик рогом, так що верхній аркуш поїхав і ліг криво. І сказала: «Андрію, підпиши, коли зможеш, нотаріус у курсі, я все оформила».

Я спитав: «Що це?» Вона сказала: «Розлучення», — і потім вимовила фразу, заради якої я, власне, все це й розповідаю. Вона сказала: «Мені 42 роки, у мене немає часу на хворого». Розвернулася й пішла.

Підбори по кахлю, вісім кроків до дверей. Я встиг подивитися їй услід і побачити, що вона затрималася у дверях на секунду, і я досі не знаю, що це було: чи то передумала, чи то телефон у кишені поправляла. І от тут сталося те, чого я сам від себе не чекав.

Я засміявся. Не істерично. Я лежав на каталці під білим світлом, у паперовій шапочці, за кілька годин до операції, після якої, як мені сказали напередодні, я можу не прокинутися.

І мені раптом стало смішно. Бо якщо людині за хвилину до наркозу викладають папери на розлучення, то смішнішого вже нічого в її житті не буде. І я повернув голову праворуч.

Праворуч, каталка до каталки, сантиметрах у сімдесяти, лежала жінка. Років п’ятдесяти, у такій самій сорочці, у такій самій шапочці, сиве волосся прибране під неї. Вона дивилася в стелю.

Вона все чула. Увесь коридор усе чув. І я сказав їй: «Жінко, якщо я виживу, я на вас одружуся. Ви згодні?» Вона повернула голову й подивилася на мене. І сказала: «Згодна».

За хвилину повз ішла медсестра, нахилилася до мене поправити крапельницю і раптом зашепотіла просто у вухо, швидко, ніби боялася не встигнути.

«Ви знаєте, хто ця жінка…»