Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею

Наталія повільно обернулася.

— Не зможу що?

Алла притисла пальці до губ, ніби намагалася зупинити вже сказане.

— Нічого.

— Договорюйте.

— Він казав, що скоро у вас будуть проблеми зі здоров’ям. Що ви слабка, а його мати знає лікаря, який підтвердить хронічну алергію. Я думала, він хоче визнати вас недієздатною чи щось таке. Я не знала про подушку.

Наталія відчинила двері.

— Тепер знаєте.

На вулиці вона дійшла до рогу будинку й тільки там зупинилася. У грудях пекло, але це не був напад. Це була злість — жива, гаряча, що повертала кров у занімілі пальці. Страх і далі йшов поруч, та вже не тримав її за горло.

Увечері Руслан подзвонив раніше, ніж зазвичай.

— Ти вдома?

— Так.

— Як самопочуття?

— Терпимо.

— Я завтра повернуся. Відрядження закінчилося швидше.

— Добре.

— Ти рада?

Наталія подивилася на руку без обручки. Вона від учорашньої ночі лежала в шухляді столу.

— Нам треба поговорити.

Він насторожився, навіть дихання в слухавці стало іншим.

— Про що?

— Про Аллу.

Тиша була довгою.

— Хто тобі сказав?

— Неважливо.

— Ти стежиш за мною?

— У тебе рік інша жінка, Руслане. Не починай по телефону.

— А ти хотіла почати вдома? На нашому ліжку? Чи в Алли — на новому дивані?

Він видихнув різко, майже зло, але голос одразу став нижчим, примирливішим.

— Вона нічого для мене не означає.

— Диван означає більше?

— Я заплутався.

— В адресі доставки?

— Наташ, ти не розумієш, як усе стало важко. Твоя робота, пам’ять твого батька, твої стіни, твої правила. Я в цьому домі весь час був гостем.

— А я ким була у твоєму плані?

— У якому плані?

— Поки що в сімейному.

Він швидко надів звичну інтонацію винного чоловіка, який розраховує на втому дружини.

— Пробач. Так, я винен. Алла з’явилася, коли вдома стало порожньо. Мати тиснула, Лариса плакала, Павло знову пив. Я розривався між усіма.

— І вирішив завести коханку?

— Я був сам.

— Я лежала в лікарні після втрати дитини, Руслане. Ти тоді теж був сам?

Він мовчав надто довго.

— Не треба цим бити.

— Я не б’ю. Я нагадую, де в нас був дім.

— Давай завтра. Я приїду, і ми спокійно все обговоримо.

— Приїзди. Спокою не обіцяю.

Вона відключилася першою.

Пізно ввечері у двері подзвонили. Наталія вирішила, що це Кіра Захарівна, але на порозі стояла Лариса Ткачук. Без куртки, у старому розтягнутому светрі, з молодшою дитиною на руках. Волосся вибилося з резинки, губа була розбита. Малюк спав, уткнувшись їй у плече.

— Наташо, можна? На п’ять хвилин.

Наталія відступила.

— Що сталося?

— Павло напився. Кричав при дітях. Сказав, щоб я не принижувалася перед тобою, бо скоро ми будемо жити нормально.

— Звідки він це взяв?

Лариса підняла опухле обличчя.

— Мама сказала, що Руслан усе вирішить. Що квартира буде наша або будуть гроші. Я думала, він розлучається. Чесно думала.

Наталія мовчала.

— А сьогодні Павло сказав дітям, що тітка Наташа все одно не жилець. Старша почула й спитала, хто помре. Наташо, що відбувається?

Дитина уві сні схлипнула. Лариса притисла її міцніше.

— Я нічого не знала, — прошепотіла вона. — Якщо мама з Русланом зробили щось страшне, скажи мені зараз. Бо я вже не розумію, на чиєму боці моя родина.

Наталія подивилася на зачинену спальню, на диван, де провела ніч, на жінку з дитиною на порозі. Брехня Руслана вже вийшла з їхнього шлюбу й потягла за собою всіх, хто стояв поруч…