Різне

Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею

Лариса стояла так, ніби прийшла не до невістки, а до останніх дверей перед прірвою. Молодший син спав у неї на плечі й здригався уві сні, ніби навіть сон не захищав його від крику, що лишився в домі.

— Заходь, — сказала Наталія.

Лариса переступила поріг і одразу глянула на зачинену спальню. У вітальні лежала ковдра, поруч стояла чашка з охололим чаєм. Повітря було нерухоме, гіркувате, ніби стіни запам’ятали страх.

— Середній і Катя внизу, у Кирі Захарівни, — прошепотіла Лариса. — Павло горлав так, що сусіди повиходили.

— Він тебе вдарив?

Лариса прикрила розбиту губу.

— Штовхнув. Я об шафу вдарилася.

— Не захищай його хоча б тут.

Вона опустила очі.

— Мені соромно.

Наталія зачинила двері на ланцюжок і провела її на кухню. Лариса сіла на край стільця, все ще не випускаючи дитину з рук.

— Що саме Павло сказав дітям?

— Спочатку вимагав гроші. Потім почав сміятися, що я дурна, бігаю до тебе з проханнями, а скоро ти сама нам усе залишиш. Катя спитала, чому тітка Наташа віддасть квартиру. Він сказав, що іноді люди вчасно звільняють місце. Я веліла йому замовкнути. Він розлютився й сказав, що мама права, ти все одно не жилець. Діти почули.

На кухні стало так тихо, що чути було, як за стіною крапає вода в трубах.

— Ларисо, ти знала про подушку?

Та підвела на неї очі.

— Про яку подушку?

Переляк був надто прямий, надто дитячий, щоб бути грою.

Наталія відкрила на телефоні фотографію пакета з наволочкою.

— У день, коли Руслан мав бути у відрядженні, він прийшов сюди. Думав, що мене немає. Капнув щось на мою подушку й поїхав. Його чекала машина.

Лариса подивилася на знімок, потім на двері спальні.

— Ні, — видихнула вона. — Руслан не міг.

— Твоя мати писала йому, що після розлучення він піде майже ні з чим, а після похорону все буде його.

Лариса затулила рот долонею. Дитина здригнулася, і вона почала гойдати її швидше.

— Мама казала, що скоро все вирішиться, — прошепотіла вона. — Я думала, Руслан розлучається. Вона сказала, що в дітей буде нормальне життя. Що брат нарешті згадав про кров.

— І ти вирішила, що моя квартира може стати вашою?

Сльози потекли по її щоках беззвучно.

— Я вирішила, що ти багата й сильна. Що ти переживеш.

Ці слова вдарили болючіше за звинувачення.

— Переживу що? Розлучення? Приниження? Власний похорон?

— Я не знала, Наташо. Клянуся, я хотіла думати, що все буде законно. Що він піде, забере свою частку, а ми знімемо житло. Я забороняла собі думати про смерть.

— Ніна Савеліївна не рятувала тебе. Вона тобою прикривалася.

— Вона моя мати.

— Так. Тому тобі важче побачити, що вона робить.

Телефон Лариси загудів на столі. На екрані з’явилося ім’я Павла. Вона сіпнулася.

— Якщо не відповім, він сюди прийде.

— Увімкни гучний зв’язок.

Лариса натисла виклик.

— Ти де? — заревів Павло. — У тієї багатої стервої?

Наталія ввімкнула запис на своєму телефоні.

— Не кричи. Діти чують, — сказала Лариса.

— Плювати. Повертайся. І гроші в неї візьми. Раз уже скоро все її добро до нас перейде, можна наперед.

— Павле, замовкни.

— Твоя мамаша сама сказала, питання майже вирішене. Руслан не дурень, своє забере. Ця бездітна все одно нікому не потрібна.

Лариса зблідла.

— Ти це при дітях казав?

— Нехай звикають до правди.

Наталія скинула дзвінок. Молодший прокинувся й тихо захникав. Лариса притисла його до грудей, ніби могла закрити від усього тілом.

— Ось на чому вона грає, — сказала Наталія. — На твоєму відчаї, на його пияцтві, на дитячому страху, на моєму болю й на жадібності Руслана.

У коридорі почулися кроки. Кіра Захарівна привела старших дітей. Дівчинка тримала брата за рукав. На її обличчі був вираз, якого в дитини бути не повинно.

— Мамо, ми додому не підемо?

Лариса спробувала усміхнутися й не змогла.

— Ні, Катрусю. Не зараз.

Наталія присіла перед дівчинкою.

— У мене є подруга. Вона лікарка. У неї вдома спокійно. Ви поїдете туди з мамою, а вранці дорослі вирішать, як допомогти.

— Тато нас знайде?

— Сьогодні ні.

Кіра Захарівна вже тримала телефон.

— Таксі викликала. Водій знайомий, зайвого не питає.

За двадцять хвилин Лариса йшла з дітьми. Біля дверей вона обернулася.

— Наташо, я справді не знала.

— Тепер знаєш.