Я повернулася додому після 26-годинної зміни медсестри й побачила на кухні другий холодильник

Чай давно вистиг. За вікном темніло, а я все перебирала прожиті роки. Не погоджувалася з Оксаною в усьому, не збиралася скасовувати своє рішення, але вперше всерйоз спитала себе, чи не продовжувала рятувати Пашу ще й тому, що без цієї ролі не знала, ким лишатися поруч із ним.

Близько восьмої грюкнули вхідні двері. Коридором пройшов Паша й зупинився на порозі кухні. Сам. Обличчя за ці дні змарніло, очі були червоні. Він не намагався говорити голосно чи вдавати роздратування.

— Мамо, вислухай мене, будь ласка.

— Ми вже все обговорили. Тепер є документи.

— Дай п’ять хвилин. Потім, якщо скажеш іти, піду.

Я вказала на стілець. Паша сів, зчепив пальці й якийсь час дивився на свої руки.

— Оксана пішла. Дві години тому забрала речі.

Я не відповіла. Полегшення було б надто жорстоким щодо нього, жаль через її відхід — неправдою. Паша й не чекав негайної реакції, йому, здається, важливо було договорити.

— Сказала, що не житиме зі мною, поки я не доб’юся від тебе відмови від позовів. Щоб не дзвонив їй, поки лишаюся маминим синочком. Спершу, каже, стань чоловіком.

Він спробував усміхнутися, але обличчя лише болісно сіпнулося.

— А я відповів, що не буду тебе вмовляти. Ти маєш рацію. Усе, що сталося, я сам допустив. Вона сказала: раз так, лишайся з матір’ю. І поїхала.

Мені було боляче бачити його таким. Але звичного бажання негайно виправити те, що сталося, не виникло. Син утратив те, за що так довго тримався, і я не могла зробити цю втрату безболісною.

— Шкода, що до цього дійшло, Пашо. Але відповів ти правильно.

Він підвів очі.

— Я розумію і про квартиру, і про борг. І як ми з тобою поводилися. Я весь час боягузив. То за Оксаною ховався, то за тобою. Зручно, коли хтось інший вирішує, а ти наче ні до чого.

Паша ковтнув і продовжив:

— Із тими переказами теж. Спочатку не розібрався, потім уже бачив, що справа нечиста. Все одно продовжував отримувати. Легко ж. Можна водити її по ресторанах, купувати подарунки, ночувати в готелях і відчувати, що в тебе все вийшло.

На цих словах він скривився. Зізнання давалося важко, але тепер у ньому не було спроби перекласти провину на дружину чи на мене.

— Мені гидко від себе. За крики, за те, що сказав, ніби маю перепрошувати за своє народження. Ти старалася, щоб я жив, а я обернув це проти тебе. Я пам’ятаю ту розмову, мамо. Мені соромно її згадувати, але я пам’ятаю.

— Чого ти зараз від мене чекаєш?

Я спитала не з холодності. Мені було важливо почути прохання до того, як звична жалість підкаже відповідь. Раніше я сама поспішала запропонувати гроші, допомогу, рішення, аби тільки син не мучився. Тепер намагалася витримати паузу. Якщо він прийшов говорити як дорослий, йому треба дати договорити, не забираючи в нього цієї можливості.

— Не того, щоб ти все забула. Я розумію, що назад не відмотаєш. Прошу дати мені можливість самому звідси виїхати. Не заради нас з Оксаною. Заради мене. Тиждень, лише тиждень. За цей час знайду роботу і кімнату.

Він квапливо додав, помітивши, що я мовчу:

— Судові справи — як вирішиш. Вимагати гроші ти маєш право. Але цей тиждень я проживу за твоїми умовами. Без суперечок.

Я дивилася на нього й не могла відразу відповісти. Надто багато разів обіцянки допомагали йому отримати чергову поступку. І все ж сьогодні він не просив залишити його з дружиною назавжди, не пояснював, чому я маю віддати квартиру. Просив часу, щоб вийти з дому самому…