Я повернулася додому після 26-годинної зміни медсестри й побачила на кухні другий холодильник
— А потім знову скажеш, що я все контролюю?
Паша невесело всміхнувся.
— Після того як мною розпоряджалася Оксана, твої правила хоча б мають сенс.
Я мимоволі ледь усміхнулася. Потім випросталася.
— Добре. Слухай. Цього тижня ти не п’єш. Зовсім, без вечірнього пива й виправдань утомою. Роботу шукаєш щодня: телефонуєш, надсилаєш резюме, зустрічаєшся з роботодавцями. Просто гортати оголошення на дивані не рахується.
Він слухав уважно, не перебивав.
— За проживання теж платиш. Нехай небагато, але це не безкоштовне продовження колишнього життя. І ще: звертаєшся до психотерапевта. Не тому, що я вважаю тебе хворим. Нам явно не вдається самим розібратися в тому, що роками між нами відбувалося.
— Згоден. На все, — відповів він. — Пити не буду, роботу знайду. П’ять тисяч у мене лишилося, тобі віддам. Далі почну заробляти й платити ще. До спеціаліста теж піду.
Рішення вже складалося, але вимовити його було страшно. Після цього не можна буде зробити вигляд, що я нічого не обіцяла. Я дала собі ще кілька секунд і сказала:
— Це остання така відстрочка, Пашо. Якщо знову обдуриш, я від свого рішення не відступлю. Ні з жалю, ні через почуття провини.
— Розумію. Я вже втратив дружину, твою довіру і власну повагу. Далі або вибиратися, або зовсім себе добити.
Я встала й зателефонувала Романові Іллічу. Син лишився за столом, опустивши голову.
— Хочу дати Паші ще тиждень на добровільний виїзд. І щодо боргу поки спробувати домовитися, — пояснила я. — Повністю відмовлятися від вимог не збираюся. Якщо нічого не зміниться, продовжимо.
— Ви впевнені, що хочете цієї відстрочки? — спитав юрист після короткої паузи.
Я подивилася на Пашині стиснуті кулаки.
— Так. Мені треба знати, що я дала йому можливість виправити хоча б те, що ще можна.
— Тоді зафіксуємо новий строк і попросимо відкласти розгляд для переговорів. Саме рішення щодо клопотання ухвалює суд. Ваші вимоги при цьому зберігаємо. Тільки врахуйте: будь-яка затримка означає додатковий час, а для вас ще й переживання.
— Переживань у мене й так удосталь, — відповіла я, намагаючись пожартувати. — Дякую, Романе Іллічу.
Поклавши телефон, я повернулася до столу.
— Ти все зупинила? — недовірливо спитав Паша.
— Я дала тобі тиждень і можливість домовитися. Від своїх вимог не відмовилася. Не плутай ці речі.
Мені самій треба було вимовити це вголос. Тиждень не мав непомітно перетворитися на місяць, а потім на чергове безкінечне чекання. Я погоджувалася подивитися на його вчинки, але не обіцяла знову вважати самі лише обіцянки достатніми.
Він кивнув. Очі наповнилися слізьми.
— Дякую. Розумію, що не заслужив.
— У тебе була можливість жити нормально. Ти сам її зіпсував. Тепер тобі й відновлювати.
Паша довго мовчав, потім спитав:
— Можна ще дещо? Тільки скажи чесно. Чому ти після всього взагалі зі мною розмовляєш? Після наліпок, квартири, того, що я наговорив? Чому даєш час?
Переді мною сиділа доросла людина з виснаженим обличчям. Я впізнавала в ньому того хлопчика, який звик вірити, що мама впорається з будь-якою бідою. Але відповідати зараз треба було дорослому, інакше ми знову повернемося туди, звідки тільки-но спробували вийти.
— Бо ти мій син. Я звичайна мати, Пашо, не бездоганна і не свята. Мені до останнього хочеться знайти для тебе вихід. Тільки тепер я розумію, що не можу проходити цей шлях замість тебе й розплачуватися за нього всім своїм життям.
Я нахилилася ближче, щоб він не пропустив головного.
— Моєї любові ти не втратив. Але права принижувати мене в тебе немає. Навіть у тебе. Якщо хочеш зберегти наші стосунки, доведеться це прийняти.
Він кілька разів кивнув. Сльози вже текли по щоках, а витирати їх він не намагався. Ми сиділи одне навпроти одного на кухні, де зовсім недавно сперечалися, кому належить масло. Тепер уперше за довгий час говорили без звичних ролей: безпорадного сина і матері, яка зобов’язана все виправити.
Я не знала, чи вистачить йому сил стримати обіцянку. Чи знайде роботу, чи зможе відмовитися від зручного обману, чи витримає окреме життя. Але вперше погодилася з тим, що відповідь дасть він сам. Попереду був тиждень, і прожити його за Пашу я вже не могла.
Наступні три дні я ніби заново знайомилася з людиною, яка стільки років жила поруч. Уранці чула, як Паша встає раніше за мене, йде ставити чайник, збирається і виходить. Удень його не було: ходив по магазинах і конторах, лишав резюме, телефонував за оголошеннями. Повертався втомлений, але тверезий. Я помічала це відразу, ще до розмови.
За вечерею ми обговорювали звичайні речі. Як минула моя зміна, які вакансії він знайшов, що йому відповіли. Про Оксану, наліпки й судові вимоги майже не говорили. Обережність лишалася, але зникло постійне очікування нападу. Можна було поставити просте запитання й отримати просту відповідь, без докорів і захисту.
У четвер Паша з’явився на кухні з обличчям, якого я давно не бачила.
— Взяли, мамо!
— Куди взяли?
Я поставила чашку, боячись видати, як сильно чекала бодай якоїсь доброї новини.
— У магазин будматеріалів біля метро. Робота звичайна, зате оформлюють офіційно, зарплата зрозуміла, графік теж. Начальник наче нормальний. Завтра перший день.
Він усміхався без колишнього бажання негайно пообіцяти багатство. У його розповіді не було ні величезних прибутків, ні чудового майбутнього за пів року. Магазин, робочий день, зарплата. І саме від цієї простоти мені стало тепло. Я вперше за довгі місяці відчула за нього гордість без домішки тривоги.
— Ось і початок, Пашо. Виявляється, можна заробляти по-іншому.
Увечері готували вдвох. Я різала овочі, він смажив курку. Згадалося, як підлітком Паша міг довго стояти біля плити й розповідати про школу, футбол, приятелів. Тепер ми рухалися поруч усе ще трохи обережно, але без тієї незручності, яка раніше змушувала мене якнайшвидше піти до кімнати.
Уже за столом син сказав, що знайшов кімнату.
— Яку кімнату? — вихопилося в мене, хоча відповідь була очевидна.
— Знімати. Літня жінка здає в старій п’ятиповерхівці. Невелика, чиста. Звідти до магазину дві зупинки метро. За грошима вкладаюся, домовилися на понеділок.
Я поклала виделку. Ще недавно сама вимагала, щоб він поїхав. Тепер, коли переїзд набув конкретного дня й адреси, всередині боляче стиснулося.
— Ти певен, що треба так швидко?
— Саме швидко й треба. Якщо затримаюся, за місяць ми знову почнемо по-старому. Ти підстраховуватимеш, я погоджуватимуся, потім обидва ображатимемося. Я тебе знаю, ти мене теж.
Він помовчав, добираючи слова.
— Мені самому треба платити за житло, електрику, хліб. І за те, що накоїв. Тільки я хочу, щоб сюди можна було приходити. Щоб це лишилося домом, навіть коли я більше тут не живу.
Говорити стало важко. Я змусила себе відповісти спокійно:
— Приходь. Щонеділі чекатиму. Тільки тепер ти приїжджаєш у гості, а не розпоряджаєшся всім довкола.
— На обід можна? Продукти привезу або сам щось зроблю. Якщо тобі зручно.
— Зручно. Тільки ще один холодильник, будь ласка, не привозь.
Він тихо засміявся. У цій усмішці майнуло знайоме з дитинства вираження, і я нарешті усміхнулася у відповідь без зусилля…
