Я прийшов на випускний у сукні поруч зі своїм хлопцем, і вечір одразу пішов не так, як очікували інші

Я відчув, як усередині все провалюється.

Відео було не тим, що вони думали. Але пояснити це було гірше, ніж мовчати.

За два дні до того я лишився після репетиції випускного в актовій залі. Ми з Ванею допомагали розвішувати тканинні стрічки на колонах, бо наша класна керівниця, Марія Сергіївна, носилася з папками й постійно забувала, де залишила скотч. У залі пахло пилом, лаком і солодкими цукерками, які вже виклали на стіл для молодших помічників. На сцені стояв екран, по якому мали показувати фотографії випускників.

Ваня піднявся на драбину, щоб поправити стрічку. Я стояв унизу й тримав її за ніжки. У нього зісковзнула нога, він сіпнувся, вдарився ліктем об колону, і я, злякавшись, схопив його за стегно, щоб утримати. Він, сміючись від нервів, нахилився й поцілував мене в маківку. Просто швидко, майже непомітно. Ми думали, що в залі нікого немає.

Але біля дверей до апаратної, як потім з’ясувалося, стояла Ліза Савчук із телефоном.

Ліза вчилася зі мною з першого класу. У неї завжди було ідеально вкладене волосся, дорогі блокноти й звичка усміхатися так, ніби вона вже знає, де в людини слабке місце. Цього року вона стала ведучою випускного і, здається, вирішила, що все свято належить їй. А ще вона знала, що я претендую на шкільну премію імені колишньої вчительки — невелику, але для мене важливу. Премія давала гроші на перший курс курсів дизайну одягу, про які я мріяв, хоча вголос майже нікому не казав.

Ліза теж подала портфоліо на цю премію. Тільки в неї були не ескізи, а гарні фотографії з гуртків, дипломи за конкурси й мама в батьківському комітеті, яка вміла розмовляти з адміністрацією так, що всі погоджувалися.

Того вечора Ліза вийшла з тіні з телефоном у руці.

— Ой, — сказала вона. — А я думала, тут декорації клеять, а в нас романтична вистава.

Ваня зліз із драбини, збліднувши.

— Видали, — сказав він.

— З якого дива? — Ліза подивилася на мене. — Ти ж у нас такий чесний, такий особливий. Усі мають знати.

— Лізо, це не твоя справа.

Вона наблизилася до мене на два кроки. На ній були білі кросівки, нові, без жодної плями. Я чомусь запам’ятав саме їх.

— Моя, Артеме. Ти завтра на репетиції скажеш Марії Сергіївні, що знімаєш свою кандидатуру на премію. Просто скажеш, що передумав. І на випускний прийдеш нормально. У костюмі. Без цирку. Без свого… — вона глянула на Ваню й скривилася, — супроводу.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Інакше?

Ліза підняла телефон.

— Інакше весь чат побачить, як ви тут треться. А потім тато дізнається, мама твоя. Директор. Може, твій коледж, куди ти документи подав. Люди люблять такі історії.

Ваня зробив крок уперед.

— Ти хвора?

— А ти обережніше, — спокійно сказала Ліза. — У тебе, здається, тато в тій самій школі фізруком раніше працював? Чи я плутаю? Уявляю, як він зрадіє.

Ваня завмер. У нього батько давно пішов зі школи, працював охоронцем на складі, пив і не розмовляв із сином останні пів року. Але слово «тато» влучило точно туди, куди Ліза цілила.

Я тоді сказав, що не буду нічого знімати. Голос звучав чужо, тонко. Ліза усміхнулася й пішла. Наступного дня вона нічого не виклала. Я вже подумав, що вона просто лякала. А потім сьогодні з’явилася фотографія з майстерні.

Зробити її міг хтось із тих, хто був поруч. До майстерні заходили тільки тітка Лена, її помічниця Настя, я і Ваня. Ще того дня на п’ять хвилин забігала Лізина мати, Ольга Вікторівна, підшити доньці бежеву сукню. Вона була членкинею батьківського комітету й заступницею директора з виховної роботи. Прийшла без запису, голосно розмовляла телефоном і стояла біля дверей примірочної, поки тітка Лена шукала нитки.

Я згадав, як тоді в мене по плечах пробіг холодок: фіранка примірочної була прочинена сантиметрів на десять.

— Яке відео? — повторила мама.

Я сів назад. Ноги стали ватяними.

— Вона нас зняла. Ліза.

Мама повільно опустилася навпроти.

— Що зняла?