Я прийшов на випускний у сукні поруч зі своїм хлопцем, і вечір одразу пішов не так, як очікували інші
— Мене і Ваню. У залі. Він мене поцілував. Це було… просто. Нічого такого.
Мама довго мовчала. Я чув, як вона дихає. Важко, з напруженням, ніби підіймалася сходами з сумками.
— Ти мені не сказав, що в тебе є хлопець, — промовила вона нарешті.
Ось воно. Не фото, не випускний, не Ліза. Найстрашніше слово впало між нами й лишилося лежати.
Я ковтнув, але клубок у горлі не зрушив.
— Я боявся.
— Мене?
— Усіх.
Мама подивилася на свої руки. На пальцях були маленькі тріщинки від холоду й мийних засобів. Вона стиснула долоні так, що кісточки побіліли.
— Я не знаю, що сказати, — тихо сказала вона.
Краще б вона накричала. Краще б заборонила, грюкнула дверима, сказала щось певне. А це «не знаю» було як порожня кімната без вікон.
Телефон знову завібрував. Цього разу повідомлення було від Марії Сергіївни: «Артеме, терміново подзвони мені».
Мама підсунула телефон до мене.
— Дзвони.
Я натиснув виклик, приклав до вуха. Гудки тягнулися безкінечно.
— Артеме? — голос Марії Сергіївни був здавлений. — Ти де?
— Вдома.
— Добре. Слухай мене уважно. Завтра вранці приходь до школи на дев’яту. Директор просить. Буде Ольга Вікторівна, я, ти і мама.
— Через фото?
Пауза.
— Не тільки.
У мене похололи пальці.
— Що ще?
Марія Сергіївна зітхнула, і в тому зітханні було щось таке, від чого я відразу зрозумів: стало гірше.
— Батьківський комітет виявив нестачу грошей із випускного фонду. Ольга Вікторівна сказала, що ти мав доступ до коробки після репетиції. Камери в коридорі нібито показують, як ти заходив до кабінету, де лежали конверти.
— Що? — Я підвівся так різко, що табурет упав. — Я нічого не брав.
Мама підняла голову.
— Я знаю, — швидко сказала Марія Сергіївна. — Я знаю, Артеме. Але завтра треба розібратися. Не пиши нікому в чат. Не відповідай на провокації. І, будь ласка, не приходь сам.
Після дзвінка на кухні стало надто тихо.
— У чому тебе звинувачують? — спитала мама.
Я не зміг відповісти відразу. Дивився на білу сорочку на стільці. Вона здавалася тепер не святковою, а лікарняною. Ніби мене збирали не на випускний, а на суд.
— У крадіжці грошей, — сказав я. — Із випускного фонду.
Мама заплющила очі.
А потім встала, взяла зі стільця сорочку й акуратно повісила її на дверцята шафи.
— Уранці підемо разом, — сказала вона. — А зараз спати.
— Ти віриш мені?
Вона обернулася. Обличчя в неї було втомлене, сіре.
— Вірю, — сказала вона. — Але завтра буде важко.
Усю ніч я майже не спав. Лежав обличчям до стіни, телефон лежав поруч, екраном донизу. Іноді він засвічувався, світло просочувалося з-під корпуса, ніби хтось відчиняв двері до кімнати й одразу зачиняв. Я не дивився. У голові повторювалася одна й та сама думка: вони не просто хочуть посміятися. Вони хочуть стерти мене до випускного, щоб я сам не прийшов.
Під ранок написав Ваня: «Я поруч. Що б не було». Я набрав: «Не приходь завтра. Тебе теж зжеруть». Потім стер. Написав: «Будь ласка, приходь». І довго дивився на відправлене повідомлення, поки очі не почало щипати.
Школа вранці виглядала звичайно, від цього було гірше. На ґанку курили одинадцятикласники, хоча охоронець робив вигляд, що не бачить. На вікнах висіли паперові зірки. У холі пахло мокрою плиткою й фарбою від свіжих стендів. На дошці оголошень висів розклад випускного вечора: збір гостей, вручення атестатів, концерт, банкет у їдальні. Біля розкладу хтось приліпив маленький стікер із намальованою сукнею. Я зірвав його, зім’яв у кулаці.
Мама йшла поруч, не тримала мене за руку, але трималася близько, плечем майже торкалася. На ній був її найкращий сірий жакет, той самий, у якому вона ходила на співбесіди. Під очима — темні кола. Я бачив, як вона помічає погляди, але не повертає голови.
У коридорі біля кабінету директора стояли Марія Сергіївна, Ольга Вікторівна і Ліза.
Ліза була у світлому брючному костюмі, ніби вже на свято прийшла. Побачивши мене, вона підняла брови.
— Ой, Артеме, ти все-таки в штанях. Шкода.
Мама сіпнулася, але я тихо сказав:
— Не треба…
