Я прийшов на випускний у сукні поруч зі своїм хлопцем, і вечір одразу пішов не так, як очікували інші

Ольга Вікторівна, повна жінка з короткою стрижкою й тонкими губами, подивилася на маму з показним співчуттям.

— Наталіє Андріївно, заходьте. Нам усім неприємна ця ситуація.

Директор Микола Петрович сидів за столом. Він був невисокий, сутулий, з утомленими очима людини, яка надто багато років слухала чужі виправдання. Я ніколи не розумів, хороший він чи просто тихий. Він рідко підвищував голос, завжди носив темний піджак і тримав на столі стару ручку з дерев’яним корпусом. Поруч із ним лежала папка, кілька роздруківок і прозорий пакет із конвертом.

— Сідайте, — сказав він.

Ми з мамою сіли. Мої долоні були мокрі. Я витер їх об джинси.

— Артеме, — почав директор, — учора ввечері до мене звернулася Ольга Вікторівна як відповідальна представниця батьківського комітету. Із суми, зібраної на випускний, зникли двадцять сім тисяч. Гроші тимчасово зберігалися в кабінеті виховної роботи. За словами Ольги Вікторівни, доступ після репетиції був у тебе.

— У мене не було доступу, — сказав я.

— Ти заходив до кабінету, — сказала Ольга Вікторівна. — Камера показує.

— Я заходив по скотч. Марія Сергіївна попросила.

Марія Сергіївна кивнула.

— Так, я просила.

— І ти був там сам, — вела далі Ольга Вікторівна. — У кабінеті на столі лежала коробка з конвертами. Після твого виходу грошей стало менше.

— Ви рахували одразу після мого виходу? — спитав я.

Ольга Вікторівна подивилася на мене так, ніби я заговорив нечемно.

— Ми перерахували ввечері.

— Отже, між тим часом туди могли заходити інші.

Ліза фиркнула.

— Авжеж. Усі винні, крім тебе.

Мама різко повернулася до неї.

— Дівчинко, помовч.

— Мамо, — прошепотів я.

Директор підняв руку.

— Без емоцій. Артеме, ти стверджуєш, що грошей не брав?

— Так. Я не брав.

— Тоді поясни це.

Ольга Вікторівна дістала з папки роздруківку. На ній був скриншот із камери: я в коридорі, заходжу до кабінету. Наступний — виходжу, тримаючи в руках білий пакет.

У мене у скронях застукало.

— Це не гроші. Це скотч і стрічки.

— Пакет схожий на той, у якому лежали конверти, — сказала Ольга Вікторівна.

— Пакет зі шкільної шафи. Там були стрічки. Марія Сергіївна бачила.

Марія Сергіївна зблідла.

— Я бачила, що Артем приніс скотч і стрічки. Але пакет… я не пам’ятаю.

Ліза нахилилася вперед.

— Дивно, так? І ще дивно, що вчора одразу після цього Артем хотів прийти на випускний у сукні. Може, гроші потрібні були на вбрання?

У мене у вухах зашуміло. Мама встала.

— Ви зараз звинувачуєте мого сина в крадіжці на підставі фотографії з коридору і ваших домислів?

— Наталіє Андріївно, — крижаним голосом сказала Ольга Вікторівна, — я нікого не хочу принижувати. Але випускний під загрозою. Батьки вимагають повернути гроші. І, чесно кажучи, після того, що гуляє по чатах, мені здається, Артемові варто думати не про вбрання, а про репутацію.

Я подивився на директора. Він мовчав. Його пальці повільно крутили дерев’яну ручку.

— Миколо Петровичу, — сказав я. — Можна подивитися запис повністю?

Ольга Вікторівна відразу відповіла:

— Запис уже дивилися.

— Я хочу подивитися.

— Камера пише з перебоями, — сказала вона. — Там нічого нового.

Директор підвів очі.

— Запросимо файл в охорони.

— Миколо Петровичу, — Ольга Вікторівна усміхнулася, але кутики губ напружилися, — у нас за кілька годин випускний. Ви розумієте, що зараз важливіше не влаштовувати розслідування, а заспокоїти батьків.

— Важливіше встановити факт, — сухо сказав директор.

Ліза перестала усміхатися….