Я приїхала додому й побачила, як родина нареченого розкладає речі по моїх шафах, наче вже стала тут господинею

Повернувшись униз, Марина побачила самовдоволену усмішку Галини Борисівни. Та спитала, чи сподобалося їй нове облаштування кімнат, і заявила, що вільному місцю нічого пропадати. На кухні холодильник уже був заповнений чужими продуктами; скрізь відчувалася не тимчасова присутність гостей, а намір закріпитися.

Марина нагадала, що ще до весілля родичі Андрія зайняли кімнати й поклали свої речі до її шаф. Галина Борисівна лише знизала плечима: скоро вони стануть однією родиною, тож питати дозволу безглуздо. Ба більше, вона знову запропонувала господині не стояти посеред кімнати, а влаштовуватися зручніше в «спільному» домі.

Тоді Марина сказала рівно й виразно:

— Коли ви запросили мене зайти до житла, яке належить мені, я остаточно зрозуміла, що словами вас не зупинити. А тепер усі троє швидко збирайте речі й геть із мого котеджу. Я нікого з вас сюди не кликала.

Галина Борисівна схопилася. Її обурив не сам наказ, а тон, яким майбутня невістка посміла звернутися до матері нареченого. Марина відповіла, що перед нею не родичка, а людина, яка незаконно скористалася чужими ключами. Андрій не є власником і не мав права давати дозвіл від її імені.

— Хоч поліцію клич, — зухвало кинула Галина Борисівна. — Усе одно залишимося.

Марина так і зробила. Операторові вона повідомила, що троє людей отримали дублікати ключів без відома власниці, увійшли до котеджу, розмістили речі й відмовляються звільнити приміщення. Почувши це формулювання, Галина Борисівна помітно зблідла, але й далі твердила, що вони майже родина.

— Уже ні, — холодно відповіла Марина й назвала адресу.

Оксана схопилася, запропонувавши негайно піти, поки ситуація не стала ще серйознішою. Мати наказала їй сидіти. Кирило тим часом почав збирати речі, але під різким окриком зупинився. Марина вмостилася в кріслі й глянула на годинник: наряд пообіцяв прибути приблизно за п’ятнадцять хвилин.

Галина Борисівна міряла вітальню кроками, бурмочучи про невдячність і безсоромну скупість. Оксана й Кирило нервово переглядалися. Їхня колишня розв’язність зникла; тепер обоє явно розуміли, що ключ у кишені не перетворює чуже майно на родинне.

За десять хвилин до будинку вбіг Андрій. Він був розгублений і відразу спитав Марину, чи справді вона викликала поліцію. Та спокійно повторила всю послідовність: його родичі виготовили дублікати, без згоди господині зайняли кімнати, оголосили про намір жити тут і відмовилися піти після прямої вимоги.

Андрій повернувся до матері. Галина Борисівна миттю змінила тон і заговорила жалібно: вона лише хотіла допомогти з підготовкою, а Марина все неправильно витлумачила. На нагадування про заявлений переїзд жінка відповіла, що просто пожартувала.

— Це вже не жарт і не випадковість, — заперечила Марина. — Ви вдруге приїжджаєте сюди без мого дозволу. Тепер ще й ключі скопіювали. Це повторюваний вибір.

Андрій провів долонею по обличчю й велів матері, Оксані та Кирилові негайно збиратися. Галина Борисівна заплакала, назвавши сина зрадником. Коли вона спробувала знову образити Марину, він різко наказав їй замовкнути й уперше вголос визнав, що наречена має рацію, а поведінка матері є неприпустимою.

Оксана й Кирило почали швидко виносити сумки. Галина Борисівна схлипувала, але теж стала складати решту речей. Андрій відійшов до вікна й дивився у двір, не наважуючись зустрітися поглядом ані з матір’ю, ані з Мариною. Невдовзі біля воріт зупинилася поліцейська машина, і у вітальні пролунали кроки працівників…