Я приїхала додому й побачила, як родина нареченого розкладає речі по моїх шафах, наче вже стала тут господинею
Марина показала документи на право власності й спокійно розповіла про дублікати. Старший працівник спитав Галину Борисівну, чи справді ключі були виготовлені без згоди власниці. Жінка спробувала послатися на сина, але їй роз’яснили: Андрій не є господарем котеджу, а тому його дозвіл не давав їй права копіювати ключі й заходити до приміщення.
При сторонніх Галина Борисівна вже не виглядала впевненою господинею. Вона плуталася, то стверджуючи, що її запросили, то повторюючи, що сімейним людям запрошення не потрібне. Марина не перебивала й не підвищувала голосу. Їй було важливо лише повернути ключі й звільнити кімнати, а не принизити матір Андрія. Що спокійніше звучали факти, то виразніше ставало, як далеко зайшла спроба привласнити чуже.
Почувши, що те, що сталося, може розглядатися як незаконне проникнення, Галина Борисівна перестала сперечатися. Їй запропонували залишити будинок добровільно, інакше подію доведеться оформлювати вже в іншому порядку. Вона витерла сльози й кивнула. На той час Оксана з Кирилом винесли багаж, а Андрій допомагав завантажити його в сірий седан.
Перед відходом Галина Борисівна наблизилася до Марини й пошепки пообіцяла, що та ще пошкодує: Андрій неодмінно покине жінку, яка принизила його родину. Марина відповіла, що такий розвиток подій можливий, але тепер рішення ухвалюватиме вона сама. Майбутня свекруха відвернулася й сіла в машину.
У присутності працівників поліції Галина Борисівна передала Марині всі дублікати ключів. Поліцейські зафіксували пояснення учасників і поїхали приблизно за пів години. Будинок нарешті спорожнів. Андрій залишився посеред вітальні з пригніченим виглядом і тихо попросив вибачення. Він не припускав, що мати зайде так далеко, і все ще сподівався поговорити з нею, пояснити помилку й повернути стосунки в нормальне русло.
Марина довго мовчала, а тоді похитала головою.
— Ти вже нічого не виправиш, Андрію.
Він підвів очі, не розуміючи, що саме вона має на увазі. І тоді Марина вимовила фразу, яка весь цей час поступово складалася з десятків поступок, порушених обіцянок і дверей, відчинених чужими ключами:
— Нашого весілля не буде…
