Я спокійно оплатила свій рахунок, бо вже знала: справжня відповідь чекатиме їх на парковці

Він не відповів одразу. Пауза вийшла такою довгою, що Ярина відчула, як десь під ребрами розливається неприємний холод.

— Ти моя дружина, — нарешті сказав він. — Тому маєш розуміти.

Вона підвелася з-за столу.

— От саме. Я весь час маю розуміти. А мене хтось збирається розуміти?

Далі говорити було безглуздо. Вони вже надто багато разів ходили по одному й тому самому колу: вона говорила про межі й гроші, він — про матір, обов’язок і її нібито черствість. Зазвичай наприкінці вона поступалася. Бо любила. Або бо боялася зізнатися собі, що любов дедалі більше стає звичкою виправдовувати чужу слабкість.

У спальні Ярина відчинила шафу й почала перебирати сукні. На завтрашній вечір треба було вибрати щось «пристойне». Вона майже всміхнулася цьому слову, але усмішка вийшла сухою. Людмила Романівна боялася, що їй буде соромно за невістку. А Ярині було соромно за чоловіка, який знову ховався за материнським голосом і називав це сімейними цінностями.

Наступний день минув у натягнутій тиші. Богдан зранку спробував поводитися так, ніби вчорашньої розмови не було: зварив каву, поставив перед нею тарілку зі сніданком, навіть розповів якийсь старий анекдот, який зазвичай сам же й забував до кінця. Ярина відповідала рівно, коротко, без відкритої злості, але й без тепла. Їй треба було доробити презентацію, і майже весь ранок вона просиділа за ноутбуком. Робота знову стала сховком — місцем, де бодай тимчасово можна було сховатися від чужих претензій. Там цінувалися зусилля, компетентність і результат, а не здатність мовчати, коли тебе використовують.

Надвечір вона дістала темно-синю сукню. Просту, стриману, дорогу не показністю, а доброю тканиною й ідеальною посадкою. Вона купила її колись для ділового заходу, але так і не вдягла. Тканина м’яко лягла по фігурі, підкреслюючи не святковість, а зібраність.

Богдан зазирнув у спальню й присвиснув.

— Ого. Вирішила всіх вразити?

— Я просто хочу виглядати нормально.

— Мамі подобається, коли ти в темному. Вона каже, тобі такі кольори пасують. Стрункішою роблять.

Ярина на мить завмерла, застібаючи блискавку. Навіть комплімент він примудрився передати через матір. Не «ти гарна», не «мені подобається», а «мама каже». Вона промовчала, підійшла до дзеркала й почала фарбуватися. Акуратно, майже холодно, ніби наносила не тон і туш, а захисний шар.

Ресторан «Панорама» зустрів їх сяйвом скляного фасаду, м’яким світлом, запахом дорогих парфумів, свіжої випічки й смаженого м’яса. За величезними вікнами темніла вода, на протилежному березі рідкі вогні тремтіли у віддзеркаленні. Усе всередині було влаштовано так, щоб людина з порога розуміла: тут не економлять, тут гарне життя подають разом із меню.

Біля входу вже стояли Людмила Романівна й Мар’яна. Свекруха вибрала блискучу сукню, яка переливалася при кожному русі й робила її схожою на святкову ялинкову іграшку. Побачивши сина, вона сплеснула руками й майже кинулася йому на шию.

— Богданчику, синочку мій! Нарешті! Я вже думала, ви передумали.

Ярину вона ніби не помітила. Мар’яна, навпаки, помітила надто уважно. Її погляд швидко пройшовся по сукні, туфлях, клатчу, прикрасах і затримався на сумочці.

— Цікава сумка, — сказала вона з тонкою усмішкою. — Нова? Напевно, коштує як моя місячна зарплата.

— Мар’яно, — формально смикнула її мати, але в голосі не було справжнього невдоволення. — Не починай прямо біля дверей. Ходімо, нас чекають.

Столик виявився найкращим у залі — біля самого вікна. Білосніжна скатертина, важкі прибори, високі келихи, свічка в центрі, вид на темну воду. Ярина сіла й майже відразу відчула, як її оточили погляди: оцінювальний, насмішкуватий, винуватий. Їй захотілося опинитися де завгодно, тільки не тут.

— Ну що, — урочисто сказала Людмила Романівна, розкриваючи меню, — сьогодні я хочу спробувати все найгідніше. Живемо один раз.

Офіціант підійшов майже безшумно. Молодий, підтягнутий, із бездоганно ввічливим обличчям.

— Добрий вечір. Ви готові зробити замовлення?

— Авжеж, — одразу відповіла свекруха, навіть не глянувши на інших. — Для початку принесіть закуски. Оце з тунцем. Оце м’ясне асорті. І печінку з ягідним соусом. Усім по порції. Устриці у вас є?

— Так, звісно.

— Тоді дві дюжини. Ювілей же.

— Мамо, може, кожен сам обере? — обережно втрутився Богдан.

Людмила Романівна подивилася на нього так, ніби він запропонував відзначити її шістдесят років у під’їзді на табуретці.

— Не псуй мені настрою. Я краще знаю, що нам треба. Сьогодні я пригощаю.

Ярина опустила очі в меню, аби не видати виразу обличчя. «Я пригощаю» з уст жінки, яка не збиралася платити, звучало майже знущально сміливо.

— На гаряче мені філе, — продовжувала Людмила Романівна. — Мар’яно?

— Стейк. Найбільший. І соус якийсь особливий. У вас є з трюфелем?

— Є, — підтвердив офіціант.

— От його.

— Богданчику — ягнятини, — розпорядилася свекруха. — Він любить. А ти, Яриночко?

— Я візьму салат із морепродуктами. І воду.

— Тільки салат? — Людмила Романівна підняла брови. — Ти що, худнеш? У твоєму віці, звісно, вже важко щось виправити, але старання похвальне.

Мар’яна тихо хихикнула.

— Дякую, я не дуже голодна, — сказала Ярина спокійно.

— Як знаєш. Тоді напої. Принесіть добре ігристе. Не найпростішe, свято ж. І коньяк для чоловіків. Найвитриманіший із тих, що є.

Офіціант коротко кивнув і відійшов. Ярина подумки прикинула суму. Уже зараз замовлення було непристойним, а це ж був лише початок. Усередині піднімалося холодне роздратування, але зовні вона залишалася рівною. Вона не хотіла давати їм задоволення побачити, що її зачепили.

Коли принесли напої, Людмила Романівна підняла келих.

— За мене, — оголосила вона, сяючи від власної урочистості. — За те, що я прожила нелегке життя, підняла прекрасних дітей і не втратила смаку до краси. За мого Богданчика і мою Мар’яночку, які знають, як любити матір. Ну і за Ярину, звісно. Вона в нас серйозна, ділова. Допомагає сім’ї не просто триматися на плаву, а жити по-людськи.

Мар’яна підняла келих із задоволеною усмішкою. Богдан теж, але на дружину не подивився. Ярина торкнулася пальцями тонкої ніжки келиха, однак пити не стала. Бульбашки підіймалися вгору й лопалися на поверхні — так само тихо, одна за одною, лопалися рештки її терпіння.

Закуски з’явилися швидко. Людмила Романівна й Мар’яна накинулися на них із таким запалом, ніби вечір був змаганням за право взяти з чужої щедрості якомога більше. Вони куштували все, голосно обговорювали смак, фотографували тарілки, згадували минулу поїздку до моря, яку Ярина колись оплатила під приводом, що «мамі треба відновитися й змінити обстановку». Тоді все теж починалося з маленького прохання й закінчилося сумою, про яку Ярина воліла довго не думати.

Богдан їв мовчки. Іноді він крадькома дивився на дружину, але тут же відводив погляд. Його винуватість була майже фізично відчутною, як вологе повітря перед дощем, та користі з неї не було. Він міг зупинити матір. Міг сказати: «Давайте скромніше». Міг хоча б визнати, що те, що відбувається, ненормально. Натомість він знову сидів між ними — дорослий чоловік з обличчям хлопчика, який боїться, що його насварять.

— Яриночко, а ти чого така похмура? — спитала Людмила Романівна, накладаючи собі ще закусок. — Їжа не подобається чи компанія не до душі?

— Я втомилася. Тиждень був важкий.

— Ой, робота, — відмахнулася свекруха. — У мої роки люди змінами працювали, дітей ростили, вдома все встигали й не стогнали. А зараз посидять за комп’ютером — уже подвиг здійснили.

— У кожного часу свої навантаження, — відповіла Ярина.

— Та які там навантаження, — втрутилася Мар’яна, запиваючи закуску ігристим. — Сидиш у теплі, кнопки тиснеш. От у мене покупці весь день перед очима, ноги ввечері не відчуваю. Це робота, а не ваші презентації.

Ярина промовчала. Сперечатися з Мар’яною було все одно що сперечатися з дзеркальною вітриною: відображення є, сенсу — нуль.

— До речі, про роботу, — пожвавішала Людмила Романівна. — Богдан казав, тобі премію дали. Гарну. Молодець. Усе в дім, усе в сім’ю. Я завжди вважала, що жінці важливо бути корисною.

— Я планувала ці гроші на інші витрати, — почала Ярина, але свекруха вже продовжувала.

— От і добре. Нам із Мар’яночкою якраз взуття на холодний сезон оновити треба. Та й Богданові гардероб переглянути. Ходить, бідолаха, в одному й тому ж. Чоловік творчий, йому важливо виглядати гідно.

Ярина подивилася на чоловіка. Він зосереджено різав м’ясо, ніби від рівності шматочків залежало його спасіння.

— Ми з Богданом самі вирішимо, як розпоряджатися сімейними коштами, — сказала вона.

Людмила Романівна повільно повернулася до неї.

— Сімейними? Цікаве слово. Яка ж у вас сім’я, якщо працюєш головно ти? Богдан — натура тонка. Йому не можна забивати голову побутом. Творчій людині потрібна підтримка. Ти маєш радіти, що можеш дати йому свободу.

Ярина відчула, як пальці стиснулися навколо виделки.

— Богдан дорослий чоловік, а не рідкісна кімнатна рослина. Його не треба все життя оберігати від реальності.

— Ти зараз мого сина принизила?