Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду
Паперовий квиток раптом став легшим, майже невагомим. Те, що Дениса затримали, означало: записи в чиїхось руках уже є або ось-ось будуть.
Питання про те, хто злив, перестало бути теорією. Моє ім’я, навіть якщо не прозвучало, вже висить десь поруч. Я підвівся, підійшов до вікна, за яким стояв автобус.
Люди заходили, здавали багаж. Хтось сміявся, хтось сварився по телефону. Я міг просто вийти, сісти, поїхати.
Сказати собі, що зробив усе, що міг. Але замість цього я розірвав квиток навпіл. Зім’яв клаптики, викинув у смітник і пішов не до виходу на посадку, а до іншого, туди, де був вихід у місто.
Якщо Дениса взяли, значить, часу в мене максимум кілька годин. Якщо флешки знайшли, значить, схема вже світиться на чиїхось моніторах. І якщо десь там у мережі все ж устигло щось піти назовні, їм знадобляться нові підтвердження.
Потрібні були нові, живі підтвердження. Повернувшись додому, я зібрав усе за десять хвилин. Пара речей, документи, трохи готівки.
І найголовніше — ще одну карту пам’яті, де були маршрути, записані голосом: мої й ті, що я почув по загальному зв’язку. Я не поїхав ні на базу, ні до знайомих.
Поїхав туди, де починалася майже кожна моя ніч, — на трасу. Без вантажу, без рефрижератора, на старій легківці, яку з дозволу взяв у далекого сусіда до ранку. План був небезпечний і простий.
Виїхати до тієї самої ділянки дороги, де регулярно проходили рефрижератори, закріпити запасний телефон біля лобового скла й увімкнути пряму трансляцію, щойно з’являться білі машини. Поки я їхав, небо починало темніти.
Фари машин миготіли назустріч, радіо шепотіло фонові новини. Десь там, у зведеннях, могли вже говорити про затримання провокатора, могли мовчати. Але траса жила своїм життям.
На цьому зв’язна розповідь Артема обривається. Далі лишилися тільки уривчасті записи, окремі кадри, зроблені в різний час, і чужі свідчення. Однієї з ночей його пряма трансляція показала два рефрижератори на сірій трасі неподалік від міста. У кадрі було видно: задні двері одного з кузовів прочинені, зсередини клубочиться холодний пар, а на асфальті плями, не схожі на воду.
Казали, що за добу відео намагалися видалити з усіх місць, де воно з’явилося. Але інтернет не любить, коли щось намагаються стерти надто наполегливо. Хтось стверджував, що бачив в іноземних новинах короткий репортаж: розмиті кадри нічної траси, білі машини, голоси за кадром незнайомою мовою, внизу перекладений рядок: «Підозри у використанні рефрижераторів для незаконних перевезень людей і озброєння».
Ім’я водія там не називали, прізвища не звучали. Тільки фраза: «Один із тих, хто возив мертвих, вирішив, що так більше не можна».
Кажуть, що після цього на деяких базах почали ставити додаткові камери, посилювати перевірки, змінювати маршрути. Десь закрили один склад, десь зник один начальник, якого потім уже ніхто не бачив. А на якійсь міській стіні хтось написав крейдою: «Я везу мертвих, але не всі з них уже померли».
Хто це написав, ніхто не знає. Невідомо й те, чи встиг Артем доїхати до кінця своєї останньої траси, чи його зупинили раніше. Але одне точно.
Після того як правда хоч трохи вирвалася назовні, кожен білий рефрижератор на нічній дорозі перестав бути просто машиною. Він став нагадуванням про те, що іноді між мертвим і живим лежить тонка крижана стіна, а поруч — хтось за кермом, хто або вдає, що її немає, або намагається її пробити. І тільки від цієї людини залежить, чи залишиться ця історія черговою страшилкою між рядків, чи стане тим, що вже не можна буде зачинити дверцятами й заклеїти пломбою.
