Я вийшла заміж, вважаючи себе безплідною, але за два місяці лікар сказала те, до чого я не була готова

Дітям було три, коли вони пішли в садок. Мирон виявився вищим за Соломію майже на пів голови, хоч народився всього на кілька хвилин раніше. Їх узяли в одну групу, і виховательки сміялися:

— З вашою двійнею зручно: привели одразу двох, забрали одразу двох.

Я теж сміялася. Тільки я знала, що в двійні зручного мало. Один захворів — другий за день теж із температурою. Один заплакав — другий підхопив, навіть не розібравшись чому. Уночі прокидалися по черзі, а інколи обоє одразу. За ці роки я, здається, жодного разу не проспала до ранку.

Та варто було їм усміхнутися, обійняти мене за шию, принести із садка зім’ятий малюнок — і вся втома ставала маленькою, майже смішною.

У Олега в ці роки справи йшли нерівно. Будівельний бізнес просідав, партнери нервували, замовлення зривалися. Він дедалі частіше казав, що треба міняти напрям, шукати щось нове.

— Вирішуй сам, — відповідала я. — Удома я прикрию.

Якось він подивився на мене й сказав:

— Знаю.

Усього одне слово, але я почула в ньому більше, ніж у багатьох його колишніх обіцянках. Він уже не уявляв свого життя без мене. Не тільки без дітей. Без мене теж…