Я випадково побачила фото свекрухи на своїй дачі й лише тоді дізналася, що в неї є ключі. Відповідь нареченого виявилася ще дивовижнішою

При слові «поліція» Лідія Степанівна змогла підвестися. Вона заметалася по кімнатах, запихаючи в баул одяг. Слідом туди вирушили надкушена ковбаса з холодильника і Маринин рулон паперових рушників. Обурення не заважало їй дбати про припаси.

— Паша тебе покине! Тоді зрозумієш, що важливіше! Залишишся зі своїми квіточками, стара діва. Вони тобі чоловіка не замінять!

Останні слова вона видушувала із себе, намагаючись влучити ногами в калоші. Марина стояла біля дверного одвірка.

— Таксі хоч замовили? Чи до станції пішки підете? Усього п’ять кілометрів через ліс.

Хвилин за десять тупіт затих удалині. Марина замкнула двері й пройшлася будинком, відчиняючи вікна. Чужі запахи хотілося випустити всі до одного. Банка з рештками варення полетіла у смітник — нарешті туди, куди їй давно й належало потрапити.

Рівно о дев’ятій наступного ранку приїхав майстер міняти замок. Працював він сумлінно, хоч і без особливого задоволення: довго вовтузився з важкими дверима, бурчав на непоступливе залізо. Потім витер руки ганчіркою.

— Даремно, як на мене, міняєте. Старий же добрий був.

— Від родичів не захищав, — відповіла Марина, розраховуючись. — Новий, сподіваюся, впорається краще.

Майстер усміхнувся з розумінням:

— Це знайомо. У мене теща якось балкон під розсаду зайняла. То я ще три місяці землю з домашніх капців витрушував.

Решта дня дісталася півоніям. Марина повертала їх на місце, поправляла коріння, ущільнювала навколо землю. Тепер усе, що можна було зробити для розореної клумби, залежало від її рук, і руки були зайняті до вечора.

Сусідка навпроти майже весь день провела біля паркану. Вона лузала насіння, уважно стежила за роботою й розповідала, як намагалася вгамувати самозвану господиню. У її голосі порівну змішувалися обурення чужою нахабністю й задоволення від можливості висловитися.

— Я ж одразу їй сказала: куди лопатою, це дорогі сорти! А вона мені: «Помовч, стара. Тепер земля моя, я вирішую, що тут робити». Ну, думаю, командуй, якщо так. А ввечері дивлюся — назад пішла. Та не просто пішла, а понеслася, тільки п’яти миготіли. Ти її виставила, чи що?

— Довелося, Галино Іванівно. У нас надто різні погляди на облаштування квітників…