Я випадково почула розмову нареченого з його матір’ю й зрозуміла, що після весілля вони вже ділять моє майно.

Слово «змова» подіяло на Галину Петрівну протверезно. Вона замовкла, схопила сина, який борсався на мішках, за комір футболки й потягла до дверей.

— Вставай, ідіоте! Бери свої клунки й пішли! Тьху на вас! Дуже вже нам потрібен ваш мотлох!

Богдан, пихкаючи, підвівся. В одній руці він тягнув два мішки з одягом, у другій тримав кросівки з обірваними шнурками. Пластик шарудів, вузли врізалися в пальці, зі щілини, як і раніше, стирчав рукав дорогої сорочки. На Яну він подивився з такою жалістю до себе, ніби саме його щойно зрадили, обікрали й намагалися виселити з власної квартири.

— Ян, але ж ми кохаємо одне одного, — тихо сказав він.

Яна всміхнулася широко й цілком щиро.

— Передай Тарасові, нехай їздить автобусом. Для серця корисно. Прощавай, Богдане.

Вони вивалилися на сходовий майданчик. Галина Петрівна тягла сина за рукав із такою люттю, ніби рятувалася з палаючої будівлі. Барон, який сидів біля порога, провів їх гучним переможним нявканням… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇