Я випадково почула розмову нареченого з його матір’ю й зрозуміла, що після весілля вони вже ділять моє майно.

Яна грюкнула дверима й двічі повернула ключ. У квартирі відразу запанувала приємна, легка тиша — без жодної крихти напруження.

Лідія Степанівна опустила револьвер, повернулася на кухню й з важким стуком поклала реквізит на стільницю. Потім розстебнула бордове пальто й глибоко вдихнула.

— Ну й душно ж у цьому пальті, — зізналася вона, сідаючи на звільнений стілець. — А твій колишній і справді рідкісний бовдур. Навіть не помітив заглушки в стволі.

Яна витягла з чашки розмоклий аркуш, гидливо відправила його в смітник під мийкою й увімкнула чайник.

— Бабусю, ти геній, — сказала вона, дістаючи з шафки шоколадне печиво. — Як дісталася?

— Із вітерцем. Водій виявився балакучим, спитав, навіщо мені вночі зброя. Я сказала, що їду відстрілювати браконьєрів. Він зробив знижку.

Яна розсміялася — глибоко, вільно, без жодної гіркої нотки. Їй не було шкода ні втрачених місяців, ні скасованого весілля. Вона раділа тому, що сміття саме винесло себе з її дому й заодно прихопило із собою маму.

Чайник зашипів, випускаючи тоненький струмінь пари. Барон стрибнув на стілець, де зовсім недавно сидів Богдан, діловито згорнувся клубком і примружив очі.

У квартирі залишилися тільки Яна, Лідія Степанівна й Барон. Тут більше не було ні ідіотів, ні чужих амбіцій, ні жадібних планів.