Я випадково почула розмову нареченого з його матір’ю й зрозуміла, що після весілля вони вже ділять моє майно.

Лідія Степанівна великим пальцем звела курок. Гучне металеве клацання розітнуло тишу.

— Ну що? — промовила вона глибоким оксамитовим голосом, з бездоганною сценічною дикцією.

На її губах з’явилася лагідна усмішка ситої пантери.

— Хто тут перший у черзі на мій спадок?

Ефект перевершив усі очікування. Галина Петрівна видала звук, схожий на тривожний гудок несправного паровоза. Уся її пиха, плани із захоплення просторої міської квартири й мрії про чужі смарагди випарувалися швидше за краплю води на розпеченій плиті.

Вона позадкувала й усім тілом врізалася в холодильник. Магніти посипалися на підлогу дзвінким дощем.

— Жінко… ви… ви що робите? — прохрипіла несправджена свекруха, притискаючись до білих дверцят так щільно, ніби сподівалася просочитися всередину, просто в шухляду для овочів.

Богдан виявився спритнішим. Інстинкт самозбереження вибив із нього останні рештки глузду. Він схопився, зачепився ногою за ніжку столу й рвонув до виходу.

— Вибачте! Ми йдемо! Ми вже пішли! — заверещав він, намагаючись протиснутися повз Лідію Степанівну.

Бабуся не ворухнулася, лише ледь помітно повела стволом у його бік.

Богдан вилетів у коридор, де на нього чекав другий акт сімейної трагікомедії. У паніці він сунув ноги в улюблені білі кросівки й смикнувся до відчинених дверей. Підрізані Яною шнурки відразу луснули.

Кросівки злетіли з ніг. Богдан послизнувся на гладенькому ламінаті, замахав руками, мов вітряк, і з розмаху гепнувся на два величезні мішки з-під котячого наповнювача, приготовані біля порога. З одного мішка зрадницьки визирав рукав дорогої сорочки.

— Мої речі… — жалібно видихнув він, обіймаючи мішок із лавандовим запахом.

— Забирай і забирайся, — спокійно сказала Яна, схрестивши руки на грудях.

Галина Петрівна тим часом знову здобула здатність рухатися. Боком, намагаючись стати пласкою й непомітною, вона протиснулася повз Лідію Степанівну.

— Божевільні! Ви обидві божевільні! — бурмотіла вона, знімаючи з гачка верхній одяг, хапаючи сумку й ручку валізи. — Я на вас управу знайду! Поліцію викличу!

— Викликай, люба, викликай, — лагідно проспівала Лідія Степанівна, не опускаючи револьвера. — Я їм якраз розповім, як двоє невідомих уночі вдерлися до квартири моєї онуки з метою пограбування. І ваш список із краденим додам. Стаття за групову змову серйозна. Макаронами у в’язниці наїстеся… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇