Я вже збирала речі чоловіка, певна, що він розтринькав наші заощадження. Деталь, що позбавила нас дару мови

— жорстко, карбуючи кожне слово, спитав Руслан, виступаючи вперед.

— Частину я вже віддала в банк, борги погасила… Частину витратила на речі, щоб відвести підозри. Мільйон двісті тисяч залишилося… Вони в мене вдома лежать, у шафі, у взуттєвій коробці з-під зимових чобіт…

— Отже так, щоб завтра рівно о дев’ятій ранку ця коробка з мільйоном двісті була тут, — сказав поліцейський, зачиняючи свою теку й підводячись зі стільця. Його тон не терпів заперечень. — І наполегливо раджу вам, громадянко, більше ніколи так не робити. Наступного разу, якщо на вас надійде хоч одна заява, наша розмова відбуватиметься вже в зовсім іншому місці й з іншими наслідками. А решту суми, майже мільйон, ви виплачуватимете цій родині щомісяця. З розпискою.

Марину виставили геть того ж вечора. Вона йшла мовчки, опустивши голову, стискаючи в руках своє дороге пальто. Гроші вона справді повернула наступного ж ранку — принесла ту саму потерту картонну коробку з-під взуття, в якій лежав рівно мільйон двісті тисяч рублів. Решту дев’ятсот тисяч вона зі сльозами на очах пообіцяла віддавати рівними частинами щомісяця. Перед тим як вона назавжди покинула їхній дім, дільничний змусив її написати докладну, нотаріально завірену розписку з чітким зазначенням усієї суми боргу і жорстких строків повернення до копійки. Олеся офіційну заяву про крадіжку писати не стала. Чи то все ж таки пошкодувала подругу дитинства, не бажаючи ламати їй життя в’язницею, чи то просто надто втомилася від усього цього бруду, брехні й емоційних гойдалок останніх днів.

Пізньої ночі, коли всі пристрасті вляглися і квартира поринула в тишу, вони з Русланом сиділи вдвох на маленькій кухні. Перед ними стояли дві чашки давно охололого, неторканого зеленого чаю. Олеся, підперши голову рукою, мовчки дивилася на свого чоловіка. Вона дивилася на його неймовірно втомлені, почервонілі очі, на глибокі зморшки, що прорізали лоб, на першу сріблясту сивину, яка так виразно проступила в його густому темному волоссі на скронях лише за ці кілька нескінченних днів справжнього пекла, яке вона сама ж йому й влаштувала.

— Пробач мені, — сказала вона нарешті дуже тихо, і голос її здригнувся від ніжності, що нахлинула, і почуття провини. — Я дурепа. Найостанніша, сліпа дурепа на світі. Я повірила чужій людині, а не тобі.

Руслан слабо, але тепло всміхнувся кутиками губ. Він простягнув через стіл свою велику, мозолясту руку й лагідно скуйовдив її розпатлане волосся.

— Дурепа. Це факт. Але ж моя дурепа. Кохана.

— Скажи чесно, як ти мене не вбив за ці божевільні дні? За те, що я тобі наговорила?