Я вже збирала речі чоловіка, певна, що він розтринькав наші заощадження. Деталь, що позбавила нас дару мови

— Я багато про це думав, — чесно зізнався він, потираючи підборіддя. — Пару разів мені справді дуже, дуже хотілося тебе придушити, особливо коли літав ноутбук. Але потім, коли я лежав сам на дивані або сидів на роботі, я згадував, як ти смієшся й усміхаєшся вранці, коли вариш каву, як ти чекаєш мене з роботи. І вся злість кудись ішла. Я знав, що ти просто налякана.

Олеся підвелася зі свого стільця, підійшла до чоловіка й міцно притулилася до його широкого плеча. Вона заплющила очі, жадібно вдихаючи його рідний, заспокійливий запах — запах гелю для душу, легкого парфуму і чогось невловно домашнього.

— Я клянуся тобі, я більше ніколи, за жодних обставин нікого не слухатиму. Ні подруг, ні сусідів. Тільки тебе. Ми завжди говоритимемо одне з одним.

— Домовилися, — Руслан ніжно поцілував її в маківку, обіймаючи за талію. — Тільки в мене одна умова. А ноутбук мені новий, потужний купиш? Замість того, що безчасно загинув від твоїх рук? Працювати ж мені на чомусь треба.

— Обов’язково куплю. Найкращий виберемо. А з іпотекою… з іпотекою доведеться поки трохи зачекати, — тяжко зітхнула Олеся, згадавши про борг Марини.

— Почекаємо. Нічого страшного. Головне, що ми разом. Ми з усім упораємося, Лесю. Заробимо ще.

За вікном їхньої маленької кухні повільно, неквапно світало. Нічна пітьма відступала. Перші, ще несміливі промені ранкового весняного сонця пробивалися крізь чисті шибки вікон, м’яким золотим світлом падаючи на дерев’яний кухонний стіл, на охололі чашки з чаєм і на їхні міцно сплетені руки. Починався найзвичайніший, нічим не примітний ранок. Починалося їхнє звичайне, тихе сімейне щастя, яке вони ледь не втратили назавжди через отруйні чужі слова й власну безглузду довірливість.

І більше ніколи, жодного разу за всі наступні роки спільного життя, у стінах їхнього дому не звучало страшне слово «недовіра». Той жорстокий, вивчений урок виявився надто дорогим і болісним, щоб колись його повторити.