Я вже збирала речі чоловіка, певна, що він розтринькав наші заощадження. Деталь, що позбавила нас дару мови

Близько другої години ночі вона безшумно, мов тінь, вислизнула зі спальні. У вітальні було темно. Руслан міцно спав, відвернувшись до спинки дивана. Його дорогий смартфон лежав на скляному журнальному столику, ледь мерехтячи індикатором сповіщень. Олеся простягнула тремтячу руку й узяла апарат. Екран засвітився, вимагаючи пін-код. Вона знала пароль — це була дата їхнього весілля, день, коли вони поклялися бути разом у горі й у радості. Вона завжди боялася, що одного дня, після якоїсь сварки, він його змінить, відгородившись від неї ще однією стіною. Але ні. Пальці швидко набрали заповітні цифри, і екран слухняно розблокувався.

Олеся сіла навпочіпки біля столика, щоб світло екрана не падало на обличчя сплячого чоловіка. Вона гортала його життя. Вона перевірила все. Зайшла в кожен месенджер, прогорнула списки контактів, вчитувалася в ділові переписки, де обговорювалися тільки поставки й контракти. Вона вивчила історію дзвінків за останній місяць, перевірила галерею, кошик із видаленими фотографіями, навіть спробувала відновити нещодавно видалені повідомлення в чатах. Нічого. Абсолютний нуль. Лише робоча рутина, дзвінки мамі з питаннями про здоров’я, переписка з парою інститутських друзів про футбол і риболовлю. Жодних підозрілих жіночих імен, жодних прихованих чатів, жодних нічних дзвінків. Руслан був чистий.

Наступного дня, під час обідньої перерви, Олеся зателефонувала подрузі, щоб відзвітувати. У її голосі звучала непідробна надія на те, що все це — просто лихий сон.

— Нічого немає, Марин. Я всю ніч його телефон перевіряла. Зовсім нічого. Він чистий. Там тільки робота і ми. Може, гроші все-таки хтось інший украв?

Марина на тому кінці дроту тільки поблажливо всміхнулася. Олеся майже бачила, як вона поправляє свій ідеальний чубчик, дивлячись у дзеркало…