Я з усмішкою розчинив двері їхньої кімнати. Несподівана розв’язка одного дуже цинічного весілля

«Я жарти віджартував у шістдесят, — відповів Іван Кузьмич. — Відтоді тільки серйозно».

Тиша. Густа, важка, як свинець. Катя сиділа на ліжку, натягнувши ковдру. Дивилася на всіх. Потім на Івана Кузьмича.

І на її обличчі з’явився вираз, який Даша запам’ятала назавжди. Це не була вдячність, не захоплення, не полегшення. Це була… любов. Та сама, чиста, дитяча, безумовна. Така, якою люблять батьків і дідусів. Без розрахунку, без умов, без «за що».

«Дядю Ваню», — сказала Катя. «Ви так і не поспали?»

«Висплюся ще», — буркнув він. «Устигну».

Даша стояла біля дверей і плакала. Мовчки, без звуку. Сльози котилися по щоках, і вона їх не витирала. Вона плакала не тому, що їй було сумно. Вона плакала тому, що їй було соромно. За себе. За те, що теж думала, що теж припускала, що теж не спитала діда: «А навіщо?». Вона просто засудила. Як усі.

Тамара першою вийшла з номера. Мовчки. Без звичних коментарів, без шпильок, без «а я ж казала». Йшла коридором, і підбори цокотіли частіше, ніж звичайно. Бо ноги підкошувалися.

Геннадій стояв ще хвилину, дивився на дядька, на рушницю біля стіни, пом’яте крісло з продавленою подушкою, у якому всю ніч сидів вісімдесятирічний старий, охороняючи чужу (не чужу) дівчину.

«Пробач, дядь Ваню», — сказав він тихо.

«Не в мене проси», — відповів Іван Кузьмич. «У неї проси. Ти їй учора весь вечір життя труїв своїми жартами. Вісімнадцять років дівчині. Сама. Перелякана. А ви реготали, як…» Він не закінчив, махнув рукою.

Геннадій повернувся до Каті. Вона дивилася на нього. Тихо, без злості. Сіро-блакитні очі, батькові очі. У них не було образи. У них була втома.

«Катю, пробач», — видавив Геннадій. «Ми…