Я завжди всміхалася, коли батьки жартували про пологовий, але одного разу вирішила продовжити цей жарт по-своєму.

Наступного дня Оксана принесла Світлані товсту теку. У ній лежали чеки на машину й інструменти, договори з кількома приватними клієнтками, копії повідомлень і лекала, що зберігалися вдома. Не всі викрійки лишалися в матері: нові фасони Оксана нерідко креслила вечорами в себе.

— Допоможеш оцінити незавершену роботу? — запитала вона.

— Розкладай папери.

Вони склали таблицю. Для кожного костюма за попередніми договорами відзначили етап готовності й місце, де мають лежати матеріали. Більшість мірок Оксана пам’ятала, але записувати їх із пам’яті не стала: робочий журнал перебував у салоні. До другого списку внесли машину, праску, ножиці, комплект лапок і ті лекала, право на які підтверджувалося.

— Сантиметрову стрічку окремим рядком зазначиш? — з легкою усмішкою запитала Світлана.

— Впишу разом з інструментами. Вона моя, хоча сперечатися окремо через стрічку не збираюся.

— І правильно. Інакше серйозний перелік перетвориться на мішок випадкових дрібниць.

Оксана показала чернетку повідомлення батькам, а потім попросила Світлану поїхати з нею в неділю.

— Ні.

— Чому? При сторонній людині вони хоча б говорять спокійніше.

— Бо ти знову шукаєш когось старшого, хто вимовить потрібні слова замість тебе. Розрахунок я перевірю, стан костюмів теж допоможу оцінити. Але з батьками розмовляй сама.

— Марина Коваль теж відмовилася втручатися.

— І правильно зробила. Вона замовниця, сімейний скандал їй не потрібен. Запропонуй їй бути присутньою тільки під час передачі шкільних замовлень. Це безпосередньо її стосується.

Оксана сховала чернетку.

— Добре. Значить, сама.

— Оце вже схоже на ділову розмову.

До батьківського дому в неділю Оксана не поїхала. Вранці вона надіслала матері нові умови: замість домашніх вибачень — спільна інвентаризація в салоні. Майно з чеками й особисті лекала вона забирає; матеріали, мірки й усе за чинними договорами залишає. За кожним замовленням передає таблицю із зазначенням ступеня готовності. Марину Коваль просить запросити як свідка лише в частині шкільних костюмів.

Людмила зателефонувала за хвилину.

— Ти остаточно втратила глузд? Яка ще інвентаризація?

— Найзвичайнісінька. Відчиняємо підсобку й звіряємо майно зі списком.

— А вибачатися ти коли збираєшся?

— Не збираюся.

— Тоді машину не отримаєш.

— У такому разі звернуся до суду. Мою заяву про відмову в доступі вже зареєстровано, листа ти отримала.

— Паперами нас вирішила задавити?

— Я хочу відокремити своє від вашого. Тільки це.

Мати довго сперечалася, потім насторожено запитала, який саме запис донька збирається вмикати при Марині Коваль.

— Коротку відповідь Павла на одне запитання. Жодних подробиць лікування.

— Шантажистка.

— Можеш не погоджуватися. Тоді далі спілкуємося тільки письмово.

Людмила призначила зустріч на четвер. Оксана попросила підтвердити день і час повідомленням. Пізніше прийшло: «Приходь двадцять четвертого вранці. Подивимося, що ти там нарахувала».

За тоном було зрозуміло: мати все ще чекає, що донька прийде просити пробачення. Оксана ж уперше готувалася ввійти до салону, точно знаючи, які речі візьме, які залишить і на які слова більше не відповідатиме…