Як мільярдер відреагував на дівчину, яка випадково заснула на його плечі

— Ти залишаєшся тут із матір’ю.

— Ні.

— Ліно.

— Я не поїду на штурм. Але я залишуся в командній кімнаті. Я вже бачила обличчя. Якщо з’явиться хтось із тих, кого я чула чи бачила, я можу допомогти.

Самір хотів сказати «ні». Вона бачила це по його очах. Але поруч стояли Каміль і аналітики, і всі розуміли, що її пропозиція розумна.

— У командній кімнаті, — сказав він нарешті. — Не за її межами.

— Домовилися.

— Під охороною.

— Домовилися.

— Без самостійних рішень.

— Не обіцяю.

— Ліно.

— Гаразд. Без божевільних самостійних рішень.

— Це не одне й те саме.

— Зате чесно.

Він утомлено подивився на неї, і в цьому погляді вперше за довгий час промайнуло щось майже тепле.

Увечері перед операцією вони залишилися вдвох на кілька хвилин. Командна кімната гуділа підготовкою, мати спала під наглядом лікарки, люди Саміра перевіряли зв’язок.

Аліна стояла біля стіни, Самір підійшов до неї.

— Ти тримаєшся?

— Не знаю.

— Це теж відповідь.

— Я боюся, — сказала вона чесно. — За маму. За вас. За людей, які йдуть із вами. За того, хто вже не повернеться. За себе теж, мабуть. Але найбільше боюся, що все це не закінчиться.

— Закінчиться.

— Ви не можете знати.

— Ні. Але я можу зробити все, щоб закінчити.

Вона подивилася на його перев’язану руку.

— Ви завжди говорите так, ніби особисто зобов’язані втримати небо.

— Довгий час так і було.

— А тепер?

Він подивився їй у вічі.

— Тепер я вперше хочу, щоб хтось був поруч, коли я не втримую.

Ці слова були тихими. Майже беззахисними.

Аліна підійшла ближче й обережно торкнулася його руки вище пов’язки.

— Тоді повертайтеся.

— Це наказ?

— Прохання.

— Я виконаю.

— Обіцяєте?

— Так.

Вона кивнула, хоча знала: на війні обіцянки іноді ламаються не з вини тих, хто їх дає.

Операція почалася вночі.

На екранах командної кімнати загорілися маршрути. Машини рухалися в різних напрямках. Каміль стояв біля центрального столу й вів координацію. Аліна сиділа поруч з аналітиком, перед нею були кадри з камер, фотографії підозрюваних і список голосових фрагментів.

В ефірі звучали короткі доповіді:

— Група Б на позиції.

— Східний коридор чистий.

— Хибна тривога готова.

— Група А підходить до сервісного блоку.

Аліна намагалася дихати рівно.

На одному з екранів спалахнуло зображення складу. Низька будівля, кілька воріт, тіні біля стіни. Потім — яскравий спалах у східному секторі. Шумова граната. Люди противника кинулися туди, як і передбачалося.

— Пішли, — сказав Каміль.

Група А увійшла через бічний прохід.

Камери передавали не все. Іноді зображення губилося, іноді з’являлися лише силуети, різкі рухи, світло ліхтарів, двері, що відчинялися.

— Перший носій знайдено.

— Друга шафа порожня.

— Серверна за стіною.

— Час?

— Чотири хвилини до реакції.

Аліна стискала край столу.

На одному з екранів з’явився чоловік у масці, який вийшов із внутрішнього коридору. Він говорив у рацію, швидко, нервово. Аліна нахилилася ближче.

— Зупиніть кадр.

Аналітик послухався.

— Цей?

Вона дивилася на його руку.

— Покажіть пальці.

Зображення збільшили. На середньому пальці було татуювання.

— Це він. Той, що був біля будинку.

Каміль одразу віддав команду:

— Ціль із татуюванням — зв’язковий. Не дати втекти.

На екрані рух пришвидшився. Один із людей Саміра перехопив зв’язкового біля виходу. Той намагався вирватися, але його швидко притисли до підлоги.

— Взяли.

Аліна видихнула.

— Архів? — спитав Каміль.

— Копіюємо.

— У нас гості, — раптом сказав голос в ефірі. — Кілька машин біля західного в’їзду. Це не рядова охорона.

Каміль підвів голову.

На іншому екрані з’явилися фари. Три автомобілі. Із центрального вийшов чоловік. Камера взяла його не відразу, але коли обличчя потрапило у світло, в кімнаті стало тихіше.

— Він сам приїхав, — сказав аналітик.

Каміль подивився на Аліну.

— Головний?

— Можливо, — відповів хтось.

Постать чоловіка була спокійною, майже лінивою. Він не ховався, не метушився, не віддавав видимих наказів. Люди навколо рухалися так, ніби боялися зробити зайвий рух поруч із ним.

— Саміре, — сказав Каміль у зв’язок. — Головна ціль на західному в’їзді.

Пауза.

Потім голос Саміра:

— Не чіпати до мого сигналу.

— Він може піти.

— Не піде. Архів для нього важливіший.

Аліна дивилася на екран і раптом зрозуміла: ця людина справді вийшла з тіні, бо відчула загрозу не тілу, а владі.

— Копіювання завершено на шістдесят відсотків, — повідомив технік.

— Мало, — сказав Каміль.

— У нас три хвилини.

— У вас дві, — відповів Самір.

На екрані головний увійшов до складу. Його супроводжували четверо. Він зняв маску, і камера впіймала обличчя досить чітко. Чоловік середніх років, спокійний, доглянутий, із порожнім поглядом людини, яка давно перестала сприймати людей як людей.

Аліна відчула відразу.

— Він не боїться, — сказала вона.

Каміль відповів: