Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

Вона не знала точних дат народження, їх не знав ніхто. Тому писала приблизні роки, вираховуючи за віком, указаним у притулковому журналі. Коля Привізний, 6 років. Маша Нічия, 3 роки.

Сергій Ліжковий, вік невідомий. 23 дощечки, 23 імені. Варвара працювала повільно, ретельно, виводячи кожну літеру.

Їй було важливо, щоб літери були гарні, рівні, щоб їх можна було прочитати здалеку. Щоб кожен, хто прийде на кладовище, міг зупинитися й сказати: «Ось, тут лежить Тоня», або «Коля», або «Маша». Допомога прийшла звідти, звідки Варвара не чекала.

На третій день, коли вона сиділа в класі й фарбувала чергову дощечку, двері відчинилися й увійшла Аглая Муриніна. Вона мовчки стала біля столу, подивилася на дощечки, на зошит з іменами, на банку з фарбою. Потім сіла на лаву й сказала: «Дай мені пензлик».

Варвара дала. Аглая взяла дощечку, подивилася на ім’я, яке треба було написати, і почала виводити літери. Рука в неї була твердіша, ніж у Варвари, звикла до важкої праці, і літери виходили великі, чіткі.

Вони працювали мовчки, поруч, до пізнього вечора. Коли Аглая закінчила свою дощечку, вона поставила її сушитися поруч з іншими й сказала, не дивлячись на Варвару: «Я пам’ятаю цю дівчинку, Любу Великооку».

«У неї очі були, як у сови, величезні, карі. Вона весь час дивилася, мовчала й дивилася. Коли її ховали, я лице їй закривала ганчіркою: очі не заплющувалися, так і дивилася».

Аглая встала й вийшла, на порозі обернулася. «Завтра ще прийду. І Нюрку Фетисову покличу, вона теж пам’ятає. І Зінаїду Квашніну».

«Ми всі пам’ятаємо, тільки от говорити боялися». Наступного вечора їх було четверо: Варвара, Аглая, Нюра Фетисова, худа як жердина жінка з вічно червоними від прання руками, і Зінаїда Квашніна. Зінаїда була тихою непомітною жіночкою, яка працювала на пошті й знала всі сільські новини, але ніколи не пліткувала.

Вони сиділи за столом, фарбували дощечки й розповідали. Кожна про тих дітей, яких запам’ятала. Нюра говорила про хлопчика на ім’я Петруша Мовчун, який за весь рік у притулку не вимовив ані слова.

Його знайшли на дорозі, самого, взимку, в рваному пальтечку, без шапки. Відморозив пальці на лівій руці, два ампутували, але він не плакав, узагалі ні звуку. Раїса Семенівна думала, що він німий від народження.

Але однієї ночі вона почула, як він шепоче уві сні: «Мамо, мамо, матусю». Більше від нього ніхто нічого не чув. Помер він навесні сорок третього, тихо, як і жив.

Зінаїда розповіла про двох сестер, Катю й Дашу Нерозлучних. Їх так прозвали, бо вони не розлучалися ні на хвилину. Спали, обійнявшись, їли з однієї миски, ходили, тримаючись за руки.

Катя захворіла на тиф першою. Даша ні на крок не відходила від неї, лягла поруч, обійняла й не відпускала. Заразилася, звісно, і померли вони в один день.

Їх і поховали в одній могилі, бо рознімати не стали. Та й сил ні в кого не було копати дві ями. Жінки говорили, і голоси їхні були рівні, але руки тремтіли.

Іноді котрась замовкала, відверталася до стіни й стояла так хвилину, перш ніж повернутися до столу. Десять років вони мовчали. Десять років носили в собі ці спогади, як каміння в кишенях: важке, гостре, що тягне на дно.

І тепер, нарешті, викладали їх, одне за одним, на вчительський стіл. Поруч із дощечками й банкою фарби. За тиждень усі двадцять три таблички були готові.

Варвара розклала їх на підлозі класу й пройшлася між ними, читаючи імена вголос. Тоня Безпрізвищна, Коля Привізний, Маша Нічия, Сергій Ліжковий. Люба Великоока, Вітя Кашлюн, Шура Звідки Не Знаємо.

Петруша Мовчун, Катя й Даша Нерозлучні, Єгорко Найт тихіший. І ще тринадцять імен, у кожного з яких було прізвисько замість прізвища й коротке життя замість довгого. Лишалося останнє — прибити таблички до хрестів і провести поминки.

Справжні поминки. З людьми, зі словами, з пам’яттю. Це виявилося найважчим.

Не фізично: прибити дощечку до хреста може кожен, у кого є молоток і цвях. А по-людськи. Бо для цього треба було привести все село на ділянку кладовища, про яку всі воліли не згадувати.

І змусити людей вимовити вголос те, що вони десять років ховали в найтемнішому кутку своєї пам’яті. Але Варвара вже не боялася. Вона бачила поминальника, вона тримала його за руку.

Вона знала, що за кожним із цих кривих хрестів стоїть дитина, яка чекає, що її назвуть на ім’я. І вона не могла її підвести. Чотирнадцятого грудня 1954 року, в суботу, в селі Сухоріччя сталася подія, якої не було ні до, ні після за всю історію цього маленького поселення.

Молода вчителька, яка приїхала три місяці тому за направленням, зібрала жителів села на кладовищі. Вона провела поминки за двадцятьма трьома сиротами, які померли в місцевому притулку десять років тому. І люди прийшли — не всі, але прийшли.

Ранок був морозний, але ясний. Сніг ліг напередодні вночі, щільний, рівний, і вкрив кладовище білою ковдрою. Під ним зникли багнюка, гниль дощок огорож і побуріла трава…