Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села
Хрести на дитячій ділянці стояли в снігу, як маленькі солдати на шикуванні. І на кожному з них уже була прибита свіжа дощечка з ім’ям. Чорні літери на світлому дереві, чіткі й рівні.
Варвара прибила їх сама напередодні ввечері, при світлі ліхтаря. Руки змерзли, молоток зісковзував, вона вдарила себе по пальцю двічі й обидва рази вилаялася пошепки, озираючись, ніби хтось міг почути. Але вона закінчила: кожна табличка на своєму хресті, кожне ім’я на своєму місці.
Порядок вона визначила за притулковим журналом, звіривши з розташуванням могил. Це їй підказала Аглая, яка пам’ятала, кого куди ховали. Людей Варвара обходила особисто: стукала в кожні двері, віталася, пояснювала.
Не наказувала, не вимагала, а просто казала: «Завтра в суботу о десятій ранку я буду на кладовищі. Буду читати імена дітей, які тут поховані. Тих, із притулку».
«Якщо хочете прийти — приходьте. Якщо не хочете — не приходьте. Але я буду».
Реакція була різна: хтось кивав мовчки, хтось відводив очі. Одна стара, Пелагея Чудінова, грюкнула дверима перед носом Варвари й крикнула з-за них: «Іди геть, не ятри, і без тебе нудить!» Щербатих сказав, що прийти не зможе, у нього справи в місті.
Але Варвара бачила з його обличчя, що ніяких справ немає. Просто голова не хоче, щоб його бачили на заході, який він офіційно не схвалив. Але в суботу о десятій ранку, коли Варвара стояла біля дитячої ділянки із зошитом у руках і рештками голосу після безсонної ночі, вона нарахувала одинадцятьох людей.
Це були Аглая, Нюра, Зінаїда, дід Парамон на своїй дерев’яній нозі й ще кілька жінок, яких Варвара знала на ім’я. І троє чоловіків, літніх, кульгавих, із порожніми рукавами, заправленими в кишені — фронтовики. Вони стояли трохи осторонь, суворі, мовчазні, але вони прийшли.
І ще були діти: четверо з її класу, найстарші, які самі напросилися, коли Варвара розповіла їм, навіщо йде на кладовище. Вона не хотіла їх брати, боялася, що буде надто важко. Але вони наполягли.
«Ми теж хочемо пом’янути», — сказав Мишко Жерехов, чотирнадцятирічний хлопець, серйозний не за роками, який уже працював у господарстві нарівні з дорослими. «Вони ж наші були. Місцеві, хоч і притулківські».
Варвара стала перед хрестами, обличчям до людей, і розгорнула зошит. Руки тремтіли, і не від холоду, а від хвилювання. Вона подивилася на обличчя перед собою — втомлені, обвітрені, позначені війною й важкою працею.
І побачила в них чекання. Не цікавість, не нудьгу, а саме чекання, ніби всі вони чекали цієї миті десять років і, нарешті, дочекалися. Вона почала говорити.
Голос спочатку був слабкий, тонкий, але з кожним словом міцнів, ніби черпав силу із самої землі, на якій вона стояла. «Ми зібралися сьогодні, щоб згадати тих, кого забули. Тих, хто лежить тут, на цій ділянці, під цими хрестами».
«Це діти. Сироти. Вони потрапили до нашого села під час минулої війни, і тут вони померли від голоду, від хвороб, від холоду».
«У них не було батьків, не було родини. Ніхто не прийшов по них, ніхто не забрав їх додому. І після смерті по них теж ніхто не прийшов».
«Їх поховали без трун, без імен на хрестах. І забули. Але сьогодні ми згадаємо».
«Я назву кожне ім’я вголос, і хай кожен із вас, хто пам’ятає цих дітей, скаже про них хоч слово. А хто не пам’ятає, просто постійте й послухайте. Це теж пам’ять».
Вона відкрила зошит і почала читати: «Антоніна Безпрізвищна, 4 роки. Привезена з евакопункту. Померла від тифу в лютому 1943 року».
Запала тиша. Потім пролунав голос Аглаї, хрипкий, ламкий: «Маленька була, худенька. Волосся руде, як мідь»….
