Як спроба багача відкупитися від минулого обернулася для нього найбільшим потрясінням у житті
— «Наташо, відчини. Ненадовго, я сам».
Вона не відчинила. Подивилася через його плече на порожній майданчик, потім знову на нього. «Артем на плаванні, — тихо сказала вона, і голос здригнувся тільки на останньому складі. — Він повернеться за сорок хвилин».
«Іди, будь ласка, поки він не повернувся». «Я не зайду, поговоримо тут, дві хвилини». Вона не зачинила дверей, просто завмерла, притулившись плечем до одвірка.
Сусідка за стіною додала звук телевізора, дикторський голос віщав про курс валют. Десь поверхом нижче ляснула кватирка. «Наташо, я знаю».
«Що ти знаєш?» — прошепотіла вона, і це не було запитанням. «Про хлопчика. Його очі».
«Я зробив аналіз. Я не мав права, але зробив. Мені одинадцять років поспіль снилося, що я щось забув у шкільному парку».
«Тепер я знаю, що». Вона заплющила очі, і по щоці поповзла одна важка сльоза. Повільно, без звуку, без тремтіння обличчя: жінка, яка навчилася плакати так, щоб не чула сусідка.
«Іди». «Наташо, тільки одне. Скажи мені, чому».
«Чому в чотирнадцятому ти не подзвонила? Чому не написала? Чому прочерк у документах?».
Вона розплющила очі. У них не було злості, тільки величезна, важка, як мокра ковдра, втома. «Бо в мене не було сил ні тоді, ні зараз».
«Я поїхала не тому, що хотіла, і повернулася не для тебе. У сусідньому місті не стало роботи, а тут батько здав мені куток. Не роби з мого життя сюжет».
«У мене його нема. Є Артем, робота і рахунок за світло. Ти скажеш йому про мене?».
«Ні. І ти не скажеш, чуєш мене? Не смій».
Він кивнув, не знаючи, що відповісти. У коридорі пахло смаженою цибулею й чимось із її кухні, здається, молочним супом із вермішеллю. Цей запах на все життя залишився в нього пов’язаним не з дитсадком, а з цією хвилиною.
«Добре, Наташо. Я піду, але залишу біля дверей коробку. Це не тобі».
«І не йому від мене. Просто коробка. Якщо хочеш, викинь, тільки, будь ласка, не одразу».
Вона дивилася йому в обличчя, і в цьому погляді було все. І п’ятнадцятирічний шкільний парк, і ніч біля річки після випускного, і потяг у чуже місто. І пологовий будинок, де в графі «батько» вона поставила прочерк тремтячою рукою.
Потім тихо зачинила двері: клацнув верхній замок, потім нижній. Максим спустився, відкрив багажник. Там лежала пласка коробка в магазинному папері — конструктор «Мости світу».
Він купив його напередодні в столичному магазині іграшок, уже після результату ДНК, сам не розуміючи навіщо. Тепер зрозумів. Дістав із бардачка чорний маркер і коротко, трохи здригнутою рукою, вивів на кришці одну літеру: «А».
Піднявся, поставив коробку біля синіх дверей і пішов рівним кроком, не озираючись. Позашляховик виїхав із двору, звернув на об’їзну, потім на міжміську трасу. Ніч опустилася на область, фари висвітлювали косу сітку мокрого снігу.
Максим їхав і не вмикав музику. Думав про одне: вперше за чотири роки після смерті дружини всередині в нього не порожнеча, а біль. І біль — це все-таки життя.
Артем повернувся з плавання о восьмій годині. Мокре від пари волосся прилипло до чола, в пакеті бовталася сира плавальна шапочка. Він відчинив двері своїм ключем, перечепився об щось у коридорі, нахилився й підняв довгу коробку.
«Мамо, у нас під дверима посилка. Ти замовляла?». Наталя стояла на кухні біля плити, спиною до передпокою, її плечі трохи здригнулися.
«Ні, — сказала вона, не обертаючись. — Мабуть, сусідам переплутали». «Тут на ній написано А. Літера А. Мамо, це може бути мені? Це конструктор, мости, подивися».
Вона обернулася. Хлопчик стояв у передпокої, тримаючи коробку двома руками, і його сіро-зелені очі світилися тим недовірливим захватом, який буває в дітей, не звиклих до подарунків без причини. Вона підійшла обережно, ніби коробка могла вибухнути, взяла її в сина й поставила на підвіконня в кухні поруч із фікусом.
«Нехай поки полежить. Розберемося завтра». «А від кого вона?».
