Юля зникла без сліду, а за п’ять років про неї раптом нагадало дивне повідомлення
Оформлення затяглося майже до ночі. Потім викликали оперативну групу. Правоохоронці приїхали до них додому, оглянули квартиру, сфотографували кімнати, обстановку, речі, ніби намагалися зрозуміти, в яких умовах жила дівчинка, чи не було вдома причини для втечі. А дорогоцінний час минав. Тепер, озираючись назад, важко не думати про те, що перші години після зникнення дитини бувають найважливішими. Але тоді все тяглося, формальності змінювалися формальностями, і ніч опускалася на місто.
Оксані хотілося не відповідати на нескінченні запитання, а бігти. Піднімати людей, перекривати дороги, перевіряти автобуси, розпитувати кожного перехожого, поки ще хтось міг пам’ятати дівчинку в блакитному. Можливо, орієнтування й були розіслані тієї ж ночі, можливо, хтось почав працювати за правилами, які тоді існували. Але для матері все це виглядало повільним і безсилим. Поки вона сиділа навпроти столу, згадувала зріст, одяг, прикмети, характер, їй здавалося: десь у цю саму мить Марина потребує допомоги, а дорослі витрачають години на папери.
Глибокої ночі додому повернувся батько Марини, Тарас. Він їздив у справах до рідного села, до якого було кілька годин дороги. Щойно дізнався, що донька зникла, одразу кинув усе й поїхав назад. Сидіти й чекати батьки не могли. Коли місто спало, вони сіли в машину й почали шукати самі.
Для них уже не існувало втоми. Не було ні часу доби, ні голоду, ні здорового глузду, який казав би: дочекайтеся ранку. У голові лишалося тільки ім’я доньки. У темряві знайомі місця ставали чужими. Там, де вдень Марина могла пройти, не замислюючись, уночі кожен кущ здавався можливим укриттям, кожна канава — небезпекою, кожна тінь — відповіддю, до якої страшно підійти.
Вони їздили там, де можна було проїхати, виходили з машини там, де дорога закінчувалася, заходили в лісосмуги, кричали ім’я доньки. «Марина! Марина!» — голос летів у темряву й повертався порожнечею. У голові виникали страшні картини. Може, її збила машина, а переляканий водій забрав тіло або кинув у кущах. Може, хтось затягнув її до лісу. Може, вона поранена й лежить десь зовсім поруч, не маючи сили покликати. Батьки перевіряли узбіччя, стежки, зарості, кожне місце, куди могла б потрапити дівчинка.
Уранці, близько восьмої, вони поїхали до коледжу. Треба було з’ясувати головне: чи доїхала Марина туди взагалі. Якщо вона була в приймальній комісії, значить, шукати слід було вже після цього. Якщо не була — значить, зникла дорогою від дому до зупинки або відразу після неї. Це була субота, людей на місці майже не було. Батькам довелося довго чекати працівницю навчального закладу, яка могла перевірити документи.
Коли вона нарешті приїхала, надія обірвалася. Марини в приймальній комісії не було. Оригінали документів, які вона мала привезти, не надходили. Отже, дівчинка навіть не дісталася до коледжу. Вона вийшла з дому, пройшла якийсь короткий шлях — і зникла…
