Юля зникла без сліду, а за п’ять років про неї раптом нагадало дивне повідомлення
Оксана потім знову і знову повертатиметься до цієї хвилини. Вона згадуватиме ягоди, банки, свою зайнятість, голос доньки, її спокійне «я туди й назад». І щоразу біль підніматиметься знову. Адже варто було кинути все, поїхати з нею, настояти, не відпустити саму. Але в ту мить ніщо не віщувало біди. Марина вийшла з дому приблизно о пів на першу, взяла невеликий пакет із документами й пішла до зупинки.
Пізніше хтось міг би спитати: як можна було відпустити чотирнадцятирічну дівчинку саму? Але для цього міста й для тієї родини таке запитання звучало інакше. Після дев’ятого класу підлітки постійно їздили до інших навчальних закладів. Ранкові вагони й автобуси в навчальний сезон були повні таких самих хлопців і дівчат із сумками, зошитами, документами. Батьки не проводжали кожного до дверей коледжу: діти звикали до самостійності, знали розклад, знали зупинки. Марина вже бувала там із мамою, вже їздила сама, розуміла, куди йти. Оксана не відправляла дитину в невідомість. Вона відпустила доньку коротким, знайомим і, як тоді здавалося, безпечним маршрутом.
Близько третьої години Оксана вирішила зателефонувати доньці. Хотіла дізнатися, чи встигла Марина здати документи, чи сіла вже на зворотний автобус. Телефон був вимкнений. Спершу це не налякало так, як мало б налякати потім. Мало що: розрядився акумулятор, зник зв’язок, дівчинка могла не почути дзвінка, могла бути в дорозі. Оксана набирала знову й знову. У відповідь — одне й те саме: абонент недоступний.
Минув час, потім іще один. Марина не поверталася. Мати намагалася триматися за найпростіші пояснення. Може, вона поїхала не автобусом, а електричкою. Може, затрималася в приймальній комісії. Може, загубила телефон. Може, сіла на інший рейс. Оксана дивилася розклади, прокручувала в голові всі варіанти, намагалася не впускати в себе страшну думку. Дитина не могла просто зникнути серед білого дня.
Коли стало зрозуміло, що чекати вже неможливо, Оксана побігла до сусідів, у яких була машина, і попросила відвезти її до сусіднього міста. Їхати туди було близько сорока хвилин. Було приблизно шоста вечора. Вони поїхали спершу до автовокзалу. Оксана думала: раптом у Марини вкрали пакет із грошима й документами, раптом вона сидить там і не може купити квиток назад, соромиться підійти до когось по допомогу, розгубилася, чекає.
На вокзалі вона розпитувала чергових, працівників, людей, які могли щось бачити. Дівчинки не було. Перевірили залізничну станцію, пройшлися навколо, зазирнули туди, куди тільки можна було зазирнути. Літо стояло спекотне, і мати чіплялася навіть за думку, що Марині стало зле, вона впала десь осторонь, їй потрібна допомога. Але жодних слідів не знаходилося. Ніхто не казав: «Так, така дівчинка була». Ніхто не згадував блакитний одяг, пакетик у руках, довге волосся.
Тоді Оксана поїхала до поліції писати заяву. Там усе відбувалося болісно довго. Її розпитували, оформлювали папери, уточнювали деталі, ставили одні й ті самі запитання. Один зі співробітників, як згадувала потім мати, говорив щось на кшталт: підлітки іноді йдуть погуляти й повертаються, може, не варто одразу здіймати галас. Але Оксана вже відчувала: сталося щось таке, чого не можна пояснити звичайною підлітковою затримкою…
