Зглянувшись над побитим волоцюгою, заможна жінка дозволила йому переночувати у своїй лазні
Увечері вона сиділа на веранді, безцільно дивлячись у чашку з вистиглим чаєм. Подругам Марина нічого не розповідала: їхнє співчуття не могло врятувати її бізнес. Після смерті чоловіка поруч не лишилося людини, з якою можна було б поділити тривогу й порадитися. Леонід тихо підійшов із боку саду і, трохи помовчавши, порушив тишу.
«Господине, на вас лиця немає, невже я ворота криво пофарбував?»
Марина сумно всміхнулася, відчуваючи, як від цього скромного жарту до горла підкочується клубок. Самотність тиснула так сильно, що вона не витримала і, кусаючи губи від сліз, що підступили, заговорила: «Якби ж тільки ворота, Льоню! Мене просто знищують, виживають із власних салонів, які я будувала роками. У мене ж там ціле життя, великий колектив: бровістки, майстрині з вій, манікюру, педикюру й депіляції. У всіх сім’ї, діти. Є кабінети антицелюлітного масажу, дорогі імпортні апарати для лазерної епіляції, омолодження шкіри й видалення пігментації. І куди мені тепер везти все це складне обладнання? Більшість клієнтів ходять до нас роками. Якщо ми зараз з’їдемо в нікуди, на нас чекають величезні втрати, якщо не повний крах». Придушивши зітхання, вона закінчила.
«Завтра прийом у міському управлінні. Нічого доброго я не чекаю». Леонід слухав мовчки.
«Я поїду з вами, — неголосно, але вагомо промовив він. — Поїду як підтримка. Самій вам у це осине гніздо краще не потикатися».
Марина підвела на нього очі, і всередині неї раптом розлилося незвичне тепле відчуття захищеності. Їй так хотілося зараз спертися на міцне плече. Вона подивилася на його спокійне мужнє обличчя й тихо відповіла:
«Знаєте, Леоніде, а ви ж маєте рацію. Самій мені там нічого ловити. Ці чиновники знову побачать, що прийшла жінка вимагати свого. І знову кривитимуть носи. А з вами мені не так страшно. Поїдемо разом, нехай бачать, що за мною теж хтось стоїть».
Уранці вони приїхали до сірого монументального будинку міського управління. Марина всю дорогу нервувала, а Леонід сидів поруч на пасажирському сидінні — спокійний, зібраний. Густа борода з легкою сивиною і коротко підстрижене волосся робили його схожим на суворого професора або впевненого в собі керівника, і цей спокій поступово передався Марині. У кабінеті начальниці відділу з питань оренди міського майна за масивним столом сиділа жінка в строгому костюмі.
Марина з порога, не чекаючи запрошення сісти, твердо промовила: «Ларисо Петрівно, орендодавець посилається на ваші вказівки розірвати договір із моєю фірмою. Чому ви тиснете на орендодавців? Чому ви знищуєте мій бізнес?» Чиновниця повільно підвела голову. На її доглянутому обличчі проступила поблажлива усмішка, вона відкинулася на спинку крісла й удавано зітхнула.
«Марино Андріївно, ринку потрібна конкуренція, а ви його захопили, не пускаєте нових, талановитіших підприємців».
«Я не монополістка. На ринку десятки інших салонів», — обурено заперечила Марина.
Марина згадала, що нещодавно донька Лариси Савченко відкрила в центрі власну студію. Тепер справжня причина тиску стала очевидною. Ступивши ближче до столу, Марина гнівно примружилася. «То ви просто розчищаєте місце на ринку для бізнесу своєї доньки, прокладаєте їй дорогу, використовуючи своє крісло. А знаєте, чим це пахне?»
Савченко насупилася, її щоки обурено затремтіли. Вона різко підвелася з крісла, блиснувши очима. «Будете мені погрожувати — вас швидко виставлять із кабінету».
Тут у розмову спокійно й вагомо втрутився Леонід, виступивши з-за плеча Марини. «Обережніше, пані, ви при посаді — варто вгамувати запал, бо відповідальність за посадові зловживання ніхто не скасовував». Савченко різко розвернулася до нього, кривлячи губи в презирливій усмішці…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
