Зглянувшись над побитим волоцюгою, заможна жінка дозволила йому переночувати у своїй лазні

«А ви тут у нас іще хто? Юрист? Охоронець?» Чиновниця втупилася в чоловіка, випнувши нижню губу, ніби чекаючи відповіді. Минуло кілька довгих, дзвінких секунд, і обличчя Савченко витяглося, а вся її пиха миттю зникла. «Коваленко…» — ледь чутно видихнула вона.

Марина ошелешено перевела погляд на Леоніда. Із раптової паніки в очах пихатої жінки вона здогадалася: чиновниця точно знала його.

Власниця мережі салонів вичікувально подивилася на свого супутника, але Леонід лише злегка насупився, дивлячись на тремтячу чиновницю з холодним подивом. Чоловік явно її не впізнавав. Розуміючи, що більше нічого від цієї начальниці зараз не домогтися, Марина різко кинула:

«Зі мною ці ваші бандитські методи з дев’яностих не пройдуть, пані Савченко. Я подам на вас офіційну скаргу. Ходімо, Леоніде». Підприємиця розвернулася й рішуче потягла Леоніда до виходу.

Позаду них лишилася бліда, мов крейда, чиновниця. Її рука потягнулася до телефона. Зворотний шлях до особняка минув у важкому мовчанні.

Марина зосереджено вела машину, а Леонід сидів поруч нерухомо, втупившись в одну точку. На півдорозі до дому траса пішла вгору, і автомобіль виїхав на новий величний міський міст, із якого відкривалася панорама річки. Леонід раптом подався вперед, уп’явшись поглядом у потужні пілони й переплетіння сталевих тросів.

Його дихання стало частим, уривчастим, і він глухо, майже зі стогоном, промовив: «Коваленко». Марина мимоволі здригнулася й скоса глянула на супутника. На її глибоке потрясіння, цей сильний чоловік раптом почав беззвучно плакати.

Великі сльози котилися по його змарнілих щоках, гублячись у густій бороді, а широкі плечі дрібно тремтіли. Він ні на що не реагував, охоплений раптовим внутрішнім болем. Марина, раз у раз тривожно поглядаючи на нього, міцніше стиснула кермо й схвильовано запитала:

«Леоніде, що сталося? Вам зле? Зупинитися? Це все через стрес від цієї непробивної чиновниці. Мені теж гидко після тієї розмови, але я вже звикла оббивати пороги, а вам, мабуть, таке вперше». Чоловік у відповідь лише заперечно похитав головою, не маючи сили вимовити й слова.

Його погляд був прикутий до конструкцій мосту, що пропливали повз, ніби він бачив крізь бетон і метал щось своє, приховане від чужих очей. Коли колеса машини глухо зашурхотіли асфальтом уже на іншому березі, Леонід нарешті відкинувся на спинку сидіння. Він заплющив очі й промовив…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇