Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці

Як вона спромоглася витягти його з позашляховика, Марта потім згадувала смутно. Чоловік був важкий, майже безвільний, і кілька разів вони ледь не гепнулися просто в мокру багнюку біля узбіччя. Він то приходив до тями, то знову провалювався в забуття, а вона, задихаючись, тягла його до свого седана й тихо, крізь зуби, повторювала не стільки йому, скільки собі:

— Тримаємося. Ще трішки. Тільки не вимикайтеся остаточно.

У дорозі він уже не відповідав. Марта гнала швидше, ніж дозволяла погода, і весь час косилася на його бліде обличчя. У салоні пахло залізом, мокрою тканиною й дорогим чоловічим парфумом, що дивно, майже недоречно тримався на ньому посеред цієї крові й туману.

Біля під’їзду вона знову боролася з його вагою. Ліфт, на щастя, працював. Сусідів у таку годину не було — і це стало єдиною удачею за всю ніч. У квартирі Марта дотягла незнайомця до спальні, поклала на ліжко й увімкнула яскраве верхнє світло.

Дім миттєво перетворився на подобу операційної.

Вона швидко вимила руки, дістала з шафи стерильні рукавички, перев’язувальний матеріал, інструменти, які тримала вдома після кількох давніх випадків із сусідами та родичами. Ножицями розрізала куртку й сорочку, намагаючись не турбувати зайвий раз пораненого. Тканина піддавалася погано, чіплялася за підсохлу кров.

Тепер чоловік лежав перед нею нерухомо, і Марта мимоволі відзначила те, на що за інших обставин не звернула б уваги: сильна шия, міцні плечі, різкі риси обличчя, щетина, що надавала йому похмурої суворості. Навіть у непритомності він не виглядав безпорадним. Радше небезпечним чоловіком, якого на якийсь час вимкнули з життя.

Документів при ньому не було. У кишенях знайшлися лише зв’язка ключів із брелоком від позашляховика та дорогий смартфон, заблокований паролем. Ні паспорта, ні водійського посвідчення, ні гаманця.

— Прекрасно, — пробурмотіла Марта. — Без імені, без адреси, з ножовим пораненням. Просто подарунок після доби чергування.

Та думати про це було ніколи.

Рана виявилася неприємною, глибокою, але не такою страшною, як здалося спочатку. Лезо пройшло навскіс, розсікло м’які тканини між ребрами, не пішовши туди, де все могло б закінчитися значно гірше. Марта обробила краї, ввела знеболювальне, дочекалася, поки препарат подіє, й узялася накладати шви. Рухи стали точними, майже спокійними. Руки самі згадували звичний ритм: затискач, голка, нитка, вузол, наступний стібок.

Чоловік раз тихо застогнав і стис пальці на простирадлі. Марта схилилася ближче.

— Потерпіть. Уже майже все.

Він не отямився.

Закінчивши, вона зробила йому укол антибіотика, наклала щільну пов’язку, укрила ковдрою й ще кілька хвилин стояла біля ліжка, прислухаючись до його дихання. Воно було нерівним, але досить глибоким. Температури поки не було. Пульс лишався слабкуватим, та рівним.

Лише тоді Марта відчула, що ноги в неї ніби вийняли з суглобів. Вона зібрала закривавлені серветки, віднесла інструменти в таз, залила водою, якось зняла рукавички й дійшла до вітальні. До ванної сил уже не лишилося. Вона опустилася на диван просто в зім’ятому одязі, заплющила очі на одну секунду — і зникла.

Розбудило її світло. Сонце пробивалося крізь фіранки, настирливо й грубо, ніби хтось трусив її за плече. Марта схопилася, не одразу збагнувши, де вона. У скронях стукало, в роті пересохло, одяг неприємно лип до тіла.

Спершу їй здалося, що нічна дорога, позашляховик і поранений чоловік їй наснилися. Втома цілком могла породити й не такий кошмар.

Та двері спальні були прочинені.

Марта підійшла туди повільно. Ліжко було порожнє. Ковдра зім’ята, подушка продавлена, на простирадлі — бурі плями. Поруч із тумбочкою валялися використані бинти, ампули, обрізки тканини. Таз із рожевуватою водою стояв там само, де вона залишила його вночі.

Незнайомець зник.

Без записки. Без подяки. Без пояснень.

Марта провела долонею по обличчю й тихо вилаялася. Це було настільки безглуздо, що навіть переляк не одразу встиг прокинутися. Вона врятувала людині життя, а він, щойно прийшовши до тями, підвівся й пішов невідомо куди з незашитою до кінця долею та свіжою пов’язкою на боці.

У цю мить у вітальні різко задзвонив телефон.

Апарат знайшовся під пледом біля дивана. На екрані висвітилося: «Куций Мирон Павлович». Завідувач відділення. Марта заплющила очі, вже наперед відчуваючи, як рештки її законного вихідного розсипаються на порох.

— Марто, ти де? — гаркнув він замість привітання. — Швидко в лікарню. Привезли Жанну, дружину Гнатюка. Ситуація кепська, він увесь приймальний покій на вуха поставив.

— У мене вихідний, — відповіла вона сипло. — Я тільки після доби, Мироне Павловичу.

— Вихідний потім відгуляєш! — майже зойкнув завідувач. — Там алергія на якийсь дорогий препарат, обличчя розпухло, пішов некроз. Якщо з нею щось лишиться, нас усіх рознесуть. Таксі бери, оплатять. Давай, Марта, без розмов. Потрібні твої руки.

Вона заплющила очі. У квартирі ще пахло кров’ю чужого чоловіка, а в лікарні вже вимагали рятувати обличчя дружини головного лікаря.

— За пів години буду, — сказала Марта й відключилася…