Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці

В операційний блок вона зайшла з відчуттям, ніби всередині неї замість крові тече холодна втома. Коридори лікарні гули особливим тривожним шумом: шепіт медсестер, швидкі кроки, ляскання дверей, роздратовані голоси начальства. Біля входу в малу операційну товпилися люди з адміністрації, наче йшлося не про медичний випадок, а про катастрофу міського масштабу.

Жанна Гнатюк лежала під лампами перелякана, з перекошеним від набряку обличчям. Загрози життю вже майже не було, та тканини постраждали серйозно. Марта, придушивши головний біль, узялася до роботи. Дві години вона висікала ушкоджені ділянки, очищала краї, накладала тонкі косметичні шви. Їй доводилося діяти гранично акуратно: зайвий міліметр руху міг лишити слід, який потім неможливо буде приховати.

Коли все закінчилося, вона дозволила собі на секунду притулитися плечем до стіни. Її трусило від недосипу. Та замість подяки її викликали до кабінету головного лікаря.

Вадим Семенович Гнатюк сидів за масивним столом, багряний, важкий, із вологим чолом і злими очима. Біля вікна стояв директор лікарні Олег Богданович Левицький. Він мовчав, але від його мовчання ставало неприємніше, ніж від крику: холодний, виважений погляд оцінював Марту, ніби вона була не людиною, а невдало складеним звітом.

— Операція пройшла добре, — сказала вона, знявши шапочку. — Набряк вдалося зупинити, осередки некрозу оброблено. Шви косметичні. Якщо дотримуватися призначень, помітних рубців бути не повинно.

Гнатюк подався вперед.

— Не повинно? — перепитав він тихо, і від цієї тиші повітря в кабінеті стало важчим. — Марто Степанівно, ви, здається, не розумієте. Це обличчя моєї дружини. Мені не потрібні ваші обережні формулювання.

— Я кажу професійно, — втомлено відповіла вона. — Більше зараз пообіцяти неможливо.

— А ви постарайтеся, — процідив він. — Бо якщо Жанна лишиться з перекошеним обличчям, ви тут більше не працюєте. Я особисто простежу.

Марта відчула, як до горла піднімається пекуча образа. Вона приїхала у вихідний, після доби, зробила все, що могла, — і знову отримала лише погрози. У цій лікарні чужу працю давно вважали обов’язком, а людські межі — чимось на кшталт примхи.

Вона мовчки розвернулася й вийшла.

У коридорі Марта зупинилася біля стіни. Треба було просто вдихнути, прийти до тями й піти додому. Та з кабінету за її спиною пролунав телефонний дзвінок, і голос Гнатюка, досі злий і владний, раптом став здавленим.

— Що значить зник? — прошипів він. — Ви ж учора клялися, що все зробили! Як це — в машині його немає?

Марта застигла.

За дверима щось глухо стукнуло — певно, слухавку кинули на стіл. Потім почулося, як Гнатюк говорить уже не в телефон:

— Зв’язався з ідіотами… Олеже, що тепер робити? Якщо він живий, він уже десь тут.

Відповів Левицький. Спокійно, майже ліниво.

— Не метушися завчасно. Спершу збори. Колектив уже збирається, люди з адміністрації теж. Подивимося, що він скаже.

Марта відійшла від дверей, відчуваючи неприємний холод між лопатками. «Він». Зник із машини. Живий. Десь тут.

Випадковий збіг? Після цієї ночі слово «збіг» звучало надто кволо.

В ординаторській панувало збудження. Лікарі й медсестри перемовлялися впівголоса, збираючи халати, папки, чашки з недопитим чаєм. Усі прямували до конференц-залу: обіцяли оголосити підсумки передачі лікарні під управління великого медичного фонду з великого міста. Чутки ходили різні — від капітального ремонту до масових скорочень. Ніхто не знав, чого чекати, тож чекали найгіршого.

Марта сіла в середньому ряду, намагаючись не думати ні про зниклого нічного пацієнта, ні про розмову за дверима кабінету. На сцені вже сиділи Гнатюк і Левицький. Поруч — кілька представників міської адміністрації та незнайомі люди в строгих костюмах.

І серед них був він.

Марта навіть не одразу повірила очам. Чоловік, якого вона вночі витягала з закривавленого позашляховика, сидів у темно-синьому костюмі, блідий, зібраний, із прямою спиною. На обличчі не лишилося ні безпорадності, ні розгубленості. Лише стриманість людини, звиклої розпоряджатися не словами, а рішеннями.

Левицький підійшов до мікрофона й промовив із підкресленою пошаною:

— Слово надається керівникові одного з найбільших медичних інвестиційних фондів, Данилові Сергійовичу Зоренку.

Марта машинально стисла пальці на колінах…