Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці

— Добрий вечір, Марто Степанівно, — сказав Зоренко неголосно. — Перепрошую, що без попередження. Я хотів подякувати вам.

Він простягнув квіти. У цьому жесті не було світської показовості; радше стримана незручність людини, яка звикла вирішувати питання інакше, але тут не знаходила відповідних слів.

— Проходьте, — сказала Марта, приймаючи букет. — Тільки… обережніше. Вам узагалі-то лежати треба.

Кутик його губ сіпнувся.

— Я сьогодні вже чув це від лікарки. Здається, від вас.

Охоронець лишився за дверима. Марта провела гостя на кухню, поставила троянди у вазу, увімкнула чайник. Вони сіли один навпроти одного. Між ними повисла пауза, наповнена тим, про що обоє поки не наважувалися сказати прямо.

— Я пішов уранці, не попрощавшись, — почав Зоренко. — Це виглядало негідно. Але мені треба було зникнути, перш ніж хтось зрозуміє, де я провів ніч. Якби ваше керівництво дізналося, що ви допомогли мені, вам могли б зашкодити.

— Зашкодити? — Марта недовірливо всміхнулася. — Я всього лише хірургиня. Кому я завадила?

Він подивився на неї, і в його погляді не лишилося й натяку на усмішку.

— Люди, які керують вашою лікарнею, дві доби тому найняли місцевих кримінальників, щоб мене прибрали на дорозі. Вони знали, що я їду особисто. Знали, що в мене є відомості про хабарі, фальшиві звіти й клінічні випробування. І вирішили, що простіше зупинити людину, ніж перевірку.

Марта повільно сперлася на спинку стільця.

Вона багато чула про Гнатюка. Про те, що він лікував потрібних людей без оформлення. Про те, що Левицький умів домовлятися там, де нормальна людина навіть розмови б не почала. Але одне діло — чутки, інше — замовлений напад.

— Чому ви поїхали сам? — спитала вона нарешті. — Якщо розуміли, що вони небезпечні.

Зоренко трохи скривився, поправивши руку біля правого боку.

— Не розумів, наскільки. Я їхав у батьківський дім, не на переговори зі злочинцями. У великому місті я часто пересуваюся без охорони: сів за кермо й поїхав. Так простіше. Тепер, як бачите, мені пояснили, що самовпевненість інколи коштує надто дорого.

Чайник клацнув. Марта підвелася, та він зупинив її жестом.

— Не треба. Я ненадовго. Сьогодні я вимагав оригінали карт щодо випробувань. Годину тому мої юристи отримали архівні папки. І там майже стерильна картина. Ні тяжких ускладнень, ні інвалідності, ні серйозних побічних ефектів. Лише охайні звіти й гладкі формулювання.

— Бо найнебезпечніші карти прибрали, — тихо сказала Марта.

Данило змовк.

— Ви певні?

— Я бачила, як Куций забирав стопку з архіву. Перед цим він змусив мене сортувати справи. Сказав відділяти тих, у кого ускладнення. А коли я спитала навіщо, зірвався й проговорився, що їх, найімовірніше, спалять.

Данило різко провів долонею по обличчю. Уперше за весь час він виглядав не владним, не зібраним, а майже розгубленим.

— Отже, вони встигли, — вимовив він глухо. — Без оригіналів мені майже нічого буде пред’явити. Непрямі дані є, свідчення є, але суду потрібні документи. Підписи, призначення, аналізи. Усе, що неможливо списати на домисли.

Він замовк, потім заговорив уже тихіше:

— Для мене ця лікарня не просто проєкт фонду. Тут лікувалася моя мати. Віра Семенівна. Вона сама наполягла, казала, що рідні стіни допоможуть їй швидше одужати. Я поступився. Досі не можу собі цього пробачити. Її включили у випробування препарату, хоча стан не вимагав такого ризику. Після курсу в неї відмовили ноги. У великому місті лікарі прямо сказали: ускладнення пов’язане з тим лікуванням. А тут усе списали на вік.

Марта встала.

Данило підвів голову, не розуміючи.

Вона вийшла в передпокій і повернулася з важкою пачкою папок. Поклала їх на стіл. Зверху лежала карта Віри Семенівни Зоренко.

— Не все встигли, — сказала Марта. — Я не змогла віддати це на знищення.

Данило кілька секунд не торкався документів, ніби боявся, що вони зникнуть, якщо він поквапиться. Потім повільно потягнув до себе верхню папку. Пальці, упевнені й сильні, помітно тремтіли, коли він відкрив карту матері.

Марта бачила, як його погляд чіпляється за рядки призначень, результати обстежень, підписи Гнатюка, погодження Куцого. На обличчі в нього змінювалися стриманий біль, лють, полегшення. Це були не просто папери. Для нього кожна сторінка була відповіддю на два роки безсилля.

— Марто… — він вимовив її ім’я вперше без по батькові й одразу запнувся, ніби це виявилося надто особистим. — Ви навіть не уявляєте, що зробили.

— Уявляю, — тихо відповіла вона. — Я лікарка. І я бачила людей, чиї життя перетворювали на статистику. Просто раніше не знала, наскільки глибоко все зайшло…