Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці

Данило закрив папку й бережно поклав долоню зверху.

— Ви врятували мені життя вночі. А зараз врятували справу, заради якої я сюди повернувся. Без цих карт вони б знову викрутилися. Сказали б, що все чисто, що я мщу, що моя мати — приватний випадок. Тепер у нас є докази.

Він підвівся надто різко й скривився. Марта інстинктивно ступила до нього.

— Не геройствуйте. Шви розійдуться.

— Уже зрозумів, що сперечатися з вами марно, — хрипко всміхнувся він. Та наступної миті серйозність повернулася. — Мені знадобиться ваша допомога ще раз.

Марта насторожилася.

— Яка?

— Післязавтра відбудеться фінальна колегія. Формально — підбиття підсумків аудиту. Фактично — останній шанс викрити все публічно, при колективі, представниках адміністрації й юристах фонду. Я можу вийти з документами, але для багатьох співробітників я людина ззовні. Багатий, приїжджий, із юристами та охороною. Керівництво спробує подати це як тиск, як переділ власності.

— І ви хочете, щоб виступила я.

— Так, — сказав він прямо. — Ви знаєте лікарню зсередини. Вас поважають. Я бачив характеристики співробітників, розмовляв із людьми неофіційно. Про вас говорять як про людину, яка не ховається за спини й не бреше. Якщо ви підтвердите, як ці карти вилучалися і що в них записано, зал вам повірить.

Марта відвернулася до вікна. На склі відбивалася кухня: квіти у вазі, дві чашки, чоловік із блідим обличчям і пов’язкою під сорочкою, стос документів, здатний перевернути чужі життя. Усе це здавалося надто великим для її тісної квартири.

— Ви розумієте, що після цього я стану ворогом для них усіх? — спитала вона.

— Розумію.

— Вони можуть спробувати знищити мене професійно.

— Спробують, якщо встигнуть. Але я не дозволю вам залишитися самій.

Вона подивилася на нього. У цих словах не було красивої обіцянки заради враження. Він говорив спокійно, майже сухо, як людина, що вже ухвалила рішення й відповідає за нього.

— Я боюся, — зізналася Марта.

— Це нормально.

— Ні, Даниле Сергійовичу, не нормально. Нормально — працювати хірургинею, сперечатися з пацієнтами, сваритися з адміністрацією через нестачу витратників, мріяти виспатися після доби. А не ховати в себе вдома папки, через які начальство може сісти до в’язниці.

Він підійшов ближче й обережно торкнувся її плеча.

— Саме тому я прошу, а не вимагаю. Ви вже зробили більше, ніж могли. Але якщо ми зупинимося зараз, вони знову знайдуть спосіб замести сліди.

Марта заплющила очі. Перед нею спливли обличчя пацієнтів, чиї карти вона гортала в підвалі. Чужа слабкість, чужі скарги, чужі підписи під брехливими висновками. Згадалася Віра Семенівна, ім’я на обкладинці, сухий рядок про незворотні порушення. Згадалися нічний туман і чоловік, який, стікаючи кров’ю, усе одно забороняв викликати швидку, бо боявся не смерті, а тих, хто мав би відповідати перед законом.

— Добре, — сказала вона. — Я прийду.

Данило видихнув так, ніби до цього весь час стримував біль не лише в боці, а й десь глибше.

— Дякую.

За день конференц-зал знову був повен. Люди займали місця заздалегідь, перемовлялися, перешіптувалися, озиралися на сцену. В повітрі висіло очікування, важке й тривожне. За столом президії сиділи Гнатюк, Левицький, представники міської адміністрації, юристи фонду. Данило Зоренко тримався стримано. Марта помітила, що він став іще блідішим, але погляд у нього був ясний.

Левицький першим вийшов до трибуни. На його обличчі сяяла вдоволена, сита усмішка людини, яка вже приготувала переможну промову.

— Шановні колеги, — почав він урочисто. — Перевірка, проведена фахівцями фонду, не виявила суттєвих порушень у роботі нашого закладу. Окремі технічні зауваження, звісно, є, але вони не ставлять під сумнів ефективність нинішнього керівництва.

Залою прокотився глухий зітх. Хтось опустив очі. Хтось стис губи. Надія, що виникла після першого виступу Зоренка, почала тьмяніти.

— Отже, — продовжив Левицький, — керівництво лікарні зберігає свої повноваження, а фонд приступає до фінансової участі в розвитку закладу на раніше погоджених умовах.

Гнатюк відкинувся на спинку крісла. Куций, що сидів збоку, нервово розгладив краватку, але вже почав приходити до тями.

І тоді Данило Зоренко підвівся…