Жінка збиралася на дачу сама, але випадкова зустріч із безхатченком несподівано змінила її плани

Відновлення паперів забрало час, але архів підтвердив: квартира справді належала батькам Андрія й після їхньої смерті мала перейти йому. З новими виписками він зателефонував Кравцю. У призначений день вони разом піднялися знайомими сходами.

Двері відчинили не відразу. Нинішній господар упізнав Андрія й помітно напружився, побачивши поруч працівника поліції.

— Ми прийшли забрати особисті речі сім’ї, — спокійно пояснив Кравець. — Право власності підтверджено. Спір щодо квартири вирішуватиме суд, а утримувати чужі документи, фотографії й речі ви не можете.

Усередині Андрій ледве стримав біль. Квартира, яку мати підтримувала в бездоганному порядку, була брудною й захаращеною. Запах стояв чужий, важкий. Зникли фіранки, які вона сама підшивала, на стінах лишилися сліди від переставлених меблів, у кутках лежало сміття.

На старовинному столі посеред кімнати засохли плями від солодкого напою, стільницю порізали ножем. Батьки знайшли цей стіл в антикварній крамниці й довго збирали на покупку. Андрій пам’ятав вечір, коли його привезли додому: мати кілька разів провела рукою по полірованому дереву, а батько жартував, що тепер доведеться вчитися вечеряти з аристократичною поставою. За цим столом святкували дні народження, мирилися після сімейних суперечок, обговорювали його вступ до інституту. Тепер на ньому різали хліб, не підклавши навіть дошки.

Андрій розумів, що нові мешканці не зобов’язані знати історію кожної речі. Але байдужість, із якою вони псували чуже, сприймалася як продовження насильства над пам’яттю батьків.

Між вікнами висіло дзеркало кінця позаминулого століття. Срібляста рама відстала, скло було вкрите плямами й слідами комах.

— Стіл, стільці й дзеркало я заберу, — сказав Андрій. — Вони належали батькам.

— А ми без меблів залишимося? — обурився господар. — Доведи, що це твоє. Може, ми самі купили.

Андрій нічого не відповів. Пройшов до комірчини, де купою лежали альбоми, розгорнув один і знайшов сімейну фотографію.

— Ось я, ось батьки. Ми сидимо за цим столом. Порівняй ніжки й візерунок стільниці. На наступному знімку мати стоїть перед тим самим дзеркалом у день покупки. Якщо замало, покличемо Софію Андріївну. Вона бувала тут десятки разів.

Чоловік спробував щось сказати, але Андрій зупинив його:

— Мені не треба чужого. Але свого я більше нікому не віддам. Ви можете купити звичайний стіл у будь-якому магазині. Для мене цей — пам’ять про людей, яких я не встиг поховати.

На кухні він відчинив маленьку шухляду, де мати зберігала столові прибори. Оксамитова коробка з вензелем уціліла. Усередині лежало по шість ложок, виделок і ножів. Від набору старовинних глибоких тарілок лишилося тільки три.

— Де решта?

— Побилися, — буркнув господар.

Андрій забрав уцілілий посуд, сервіз із тонкої порцеляни й кришталеві келихи ручної роботи. Викликані вантажники швидко розібрали стіл, зняли дзеркало, винесли шість стільців. Потім Андрій зібрав фотоальбоми, батькові рукописи й мамині малюнки. Кожен аркуш він складав обережно, ніби повертав собі частини їхнього життя.

Перед відходом повернувся до господаря:

— Я подаю до суду. Там вам доведеться назвати людину, в якої ви купили квартиру. Або житло повернуть, або хтось відшкодує його вартість.

— Я гроші заплатив повністю. З неї й питайте.

Кравець одразу підвів голову:

— З кого саме — з неї?

Чоловік зрозумів, що проговорився, і замовк.

Надворі інспектор сказав Андрієві, що лишиться неподалік.

— Він нервує. Зараз напевно побіжить до жінки, яка влаштувала оборудку. Не хочу втрачати слід.

Андрій потиснув йому руку й поїхав із речами батьків. Кравець сховався за деревами. Чекати довелося недовго: господар вибіг із під’їзду, озирнувся й швидким кроком попрямував до сусіднього будинку. Інспектор рушив за ним, розуміючи, що нарешті наблизився до людини, яка почувалася невразливою… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇