Жінка збиралася на дачу сама, але випадкова зустріч із безхатченком несподівано змінила її плани

— Андрію, звідки все це? — спитала вона майже пошепки. — І ви підстриглися… Я знову вас не впізнаю.

— Хотів зробити вам приємне. Ви повернули мені можливість жити по-людськи, а я досі міг відповідати лише роботою. Учора допоміг сусідам і вперше за довгий час заробив сам. От і вирішив влаштувати маленьке свято.

Він відсунув для неї стілець. Лариса сіла, не знаючи, куди подіти руки. Ігристе в звичайних склянках здавалося смачнішим за будь-який дорогий напій. Вони розмовляли, сміялися, а потім Андрій увімкнув старенький приймач. Зазвучала тиха музика.

— Потанцюємо? — запропонував він.

Вони вийшли на середину кімнати й спершу трималися незграбно, як школярі на перших танцях. Лариса давно не відчувала чоловічої долоні на талії. Після смерті Максима вона заборонила собі навіть думати, що колись знову стоятиме так близько до іншої людини. Тепер заборона зникала без боротьби, розчинялася в теплі Андрія, у його обережності, у тому, як він боявся зробити зайвий крок.

Пізніше вони знову винесли пледи й дивилися на небо. Андрій розповідав про зорі, але Лариса чула не все. Їй хотілося запам’ятати його голос, профіль у місячному світлі, срібло на скронях. Час від часу їхні плечі торкалися одне одного під пледом, і кожен такий дотик змушував її завмирати.

Вона ловила себе на дивній легкості. Ще недавно вважала сорокаріччя нагадуванням про те, що все важливе лишилося позаду, а тепер сиділа поруч із чоловіком, якого зустріла біля сміттєвих баків, і почувалася молодшою не через зовнішність, а через повернену здатність чекати наступного дня.

Андрій теж мовчав довше, ніж зазвичай. Він боявся зруйнувати крихку довіру надто явним зізнанням, тому говорив про далекі планети, хоча думав про жінку поруч. Тієї ночі між ними нічого не сталося, крім розмов і кількох випадкових доторків, але саме це зробило вечір особливо важливим.

Уранці Лариса поспішила на роботу й усю дорогу усміхалася. Замислившись, проїхала свою зупинку й уперше за десять років запізнилася. Колеги з подивом спостерігали, як зазвичай пунктуальна Лариса заходить до офісу захекана й усе одно не може прибрати усмішку.

Андрій лишився на ділянці. Увечері, закінчивши справи, він сів на новому ґанку. За обрієм розгорявся багряний захід, що віщував вітер. У прохолодному повітрі вже відчувалася осінь.

Колись Андрій Данилович Гнатюк умів подобатися жінкам і знав про це. Високий, широкоплечий, із сильними руками й розумним поглядом, він і тепер, попри пережите, лишався вродливим чоловіком. Сивина лише підкреслювала вік і надавала обличчю спокійної мужності. Він ніколи не був легковажним ловеласом, хоча до шлюбу траплялися романи. Одружившись, Андрій поставив сім’ю понад усе.

Його колишню дружину звали Вікторія. Вона поєднувала красу з рідкісним розумом і вміла перетворювати обидві переваги на інструмент. Здобувши юридичну освіту, швидко зробила кар’єру у великій будівельній компанії. Вікторія ретельно добирала слова, відчувала слабкості людей, уміла створювати навколо себе потрібне враження. Навіть чутки про неї з’являлися ніби заздалегідь продуманим планом. За пів року вона стала провідним спеціалістом, ще за кілька місяців очолила юридичний відділ. Підлеглі або захоплювалися нею, або боялися, але байдужих не було.

Андрій часто казав, що юристам не годиться бути настільки вродливими: клієнти забувають, навіщо прийшли. Вікторія сміялася, сприймаючи комплімент як належне. Тоді він вважав, що йому неймовірно пощастило.

Перші великі краплі дощу вирвали Андрія зі спогадів. Він ледве встиг забігти до будинку.

Вересень тим часом добігав кінця. Власники сусідніх ділянок дедалі частіше зачиняли будинки й поверталися до міста. Ночі стали холодними, ранок починався з бажання довше не вилазити з-під ковдри. Андрій рятувався гарячим чаєм і пробіжкою, але з піччю впоратися не міг. Дим ішов не туди, вогонь гас, а досвіду з такими печами він не мав.

У попередні місяці, проведені серед безхатченків, усе було простіше: багаття розводили в напівзруйнованій будівлі й грілися, доки вітер із вибитих вікон не задував полум’я.

Лариса дедалі частіше думала про зиму. Вона розшукала Мирона Васильовича, літнього майстра з сусідньої вулиці, який колись складав цю піч. Той прийшов без довгих умовлянь, прочистив димохід, перевірив тягу й задоволено всміхнувся, коли вогонь розгорівся рівно.

— Піч іще вас переживе, — сказав він. — А хто її робив, пам’ятаєте?

І, не чекаючи відповіді, гордо підвів підборіддя.

За пів години будинок наповнився теплом. Лариса з Андрієм готували вечерю, і вона вирішила не відкладати розмову.

— Тут скоро стане зовсім холодно. Переїжджайте до мене. Квартира простора, Артем давно живе окремо. Місця вистачить.

Андрій повільно похитав головою.

— Не можу.

— Чому?

— Поки я тут, від мене є користь. Я працюю і хоча б так повертаю вам те добро, яке отримав. А в місті перетворюся на людину, яка живе вашим коштом. Ви витягли мене зі стану, в якому я вже нічого не хотів. Тепер з’явилися сили, думки, плани. Мені всього сорок п’ять — час рухатися далі.

— То й рухайтеся, — гаряче сказала Лариса. — Знайдете роботу. Поживете в мене тимчасово, потім знімете житло. Я можу навіть дізнатися про місце в нашій компанії.

— Дякую, але нерухомість — не моє. Я завжди був пов’язаний із будівництвом, мені важливо створювати щось руками й головою.

— Тоді зверніться до колишніх друзів.

На обличчі Андрія з’явилася втомлена усмішка.

— Друзі зникли разом із посадою й грошима. Тепер я розумію: можливо, їх у мене ніколи й не було. І ні, Ларисо, я не здався в перший же день. Майже півтора року намагався втриматися. Але люди, яких вважав близькими, зробили все, щоб я опинився там, де ви мене знайшли.

Лариса почула його слова інакше, ніж він розраховував. Їй здалося, що вона нав’язується чоловікові, який мріє зовсім не про тихе життя поруч із нею, а про повернення колишнього становища. Сором обпік її. Вона вже встигла вигадати спільні зимові вечори, а Андрій, імовірно, бачив у ній лише добру жінку, що дала тимчасовий прихисток.

— Мені час додому, — сказала вона й почала збирати речі.

— Зараз? Ніч надворі. Я вас чимось образив?

— Нічим. Викличу машину, дістануся швидко. Живіть тут стільки, скільки знадобиться. Коли знайдете інше місце, залиште ключ там, де я показувала.

Таксі вони чекали мовчки. Андрій кілька разів намагався почати розмову, але Лариса дивилася в темне вікно.

— Ви більше не приїдете до весни? — спитав він, коли зовні пролунав сигнал.

— Найімовірніше, ні. Урожай зібрано, роботи закінчено. Удома теж справ вистачає.

— Ларисо Олександрівно, навіщо ви так? Я дуже добре до вас ставлюся. Навіть надто добре.

— Не треба «надто». Просто доброго ставлення цілком достатньо. У нас різні плани.

Він потягнувся по светр, збираючись провести її, але Лариса зупинила його жестом. Водій нетерпляче сигналив.

— Приїжджайте, Ларисо, — сказав Андрій уже біля дверей. — Я чекатиму.

— Подумаю.

Машина везла її дедалі далі від чоловіка, з яким вона встигла пов’язати нездійснені надії. Лариса переконувала себе, що вчинила правильно. Андрій хоче повернути кар’єру, майно, колишнє життя. Можливо, у нього є сім’я. Можливо, він мріє повернутися до рідних. Вона нічого про нього не знала й усе ж уже будувала плани, ніби мала право вирішувати за двох.

Уночі сон не прийшов. Під ранок Лариса встала й пішла пити каву. Андрій теж не склепив очей. Він розумів, що завдав їй болю, хоча намагався лише пояснити: якщо він почне боротися за відібране, Лариса може опинитися в небезпеці. А наражати її на ризик він не мав права. Але й втратити жінку тепер здавалося нестерпним.

Дочекавшись дев’ятої ранку, Андрій вирішив піти до Мирона Васильовича й попросити телефон. До хвіртки лишалося кілька кроків, коли живіт пронизав різкий біль. Він схопився за стовп, спробував вдихнути, але земля пішла з-під ніг. Андрій повільно сповз на доріжку й знепритомнів… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇