Жінка збиралася на дачу сама, але випадкова зустріч із безхатченком несподівано змінила її плани

— Добрий вечір, — привіталася вона, сподіваючись пройти повз.

— Кому добрий, а кому й тривожний, — голосно озвалася Галина Яківна. — Ти нам краще скажи, куди нашого пристойного волоцюгу повезла. Учора наша сусідка Тамара все бачила з вікна: і як ти з ним розмовляла, і як одяг принесла, і як потім ви разом пішли. Був чоловік у дворі — і зник!

Лариса на мить розгубилася. Тон сусідки був такий, ніби перед нею стояла завинена школярка.

— Не розумію, чому я маю перед вами звітувати. Ви самі розігнали людей із двору.

— Не йди від відповіді. Ти жінка молода, сама живеш, от ми й переживаємо. Не можна тягти до себе кожного стрічного. Сьогодні він тобі усміхається, завтра квартиру обчистить, а потім і до сусідів полізе. Від таких усього можна чекати.

Лариса відчула, як роздратування підступає до горла. Вона поважала вік Галини Яківни, але це не давало тій права перетворювати турботу на допит.

— Давайте закінчимо, — промовила вона рівно. — Мені сорок років. Я вмію вирішувати, з ким розмовляти, кому віддавати речі й кого впускати у своє життя. Ваші поради я почула, але дозволу просити не збираюся.

— Ну от, одразу образилася! — сплеснула руками сусідка. — Я ж тобі добра бажаю. І Максима твого, царство йому небесне, поважала як рідного.

— Максима поважали багато хто. Але пам’ять про нього не дає нікому права розпоряджатися моїм життям. Добраніч.

Лариса зайшла до під’їзду, залишивши жінок без головної новини. Щойно двері зачинилися, лава знову загомоніла.

— Ну ти й причепилася до неї, — зауважила одна із сусідок. — Може, вона чоловікові одяг дала, і все. Раптом він тепер роботу знайде, документи відновить.

— Авжеж, тепер я винна, — образилася Галина Яківна. — Самі просили дізнатися, а тепер захищаєте її. Станеться щось — знову до мене прибіжите.

Удома Лариса прийняла душ, заварила чай із лимоном і сіла біля вікна. Сусідки ще щось обговорювали, але їхні голоси вже не зачіпали. Вона думала про Андрія. Ввічливий, освічений, працьовитий. Людина потрапила в біду — таке може статися з кожним. Можливо, його обдурили, підставили, позбавили справи. У великому бізнесі вистачало історій, після яких учорашній господар кабінету опинявся нікому не потрібним.

Чи був він одружений? Чому рідні не шукали його? Лариса навмисне не ставила цих запитань. Якщо Андрій захоче довіритися, він сам розповість.

Вона намагалася оцінити свій вчинок очима сусідок. Справді, привезла за місто майже незнайому людину, залишила їй ключі й довірила дім. Збоку це виглядало нерозважливо. Але страху не було. Андрій жодного разу не підвищив голосу, не дозволив собі фамільярності й не торкнувся чужої речі без дозволу. Навіть за столом чекав, поки вона першою візьме хліб. Такі дрібниці не доводили абсолютної безпеки, але говорили про виховання більше за гучні запевнення.

Лариса розуміла й інше: її тягло до нього не лише зі співчуття. Звичайний жаль не змусив би її вибирати сукню перед поїздкою за місто й згадувати чужі руки, що складають дошки. Вона давно відвикла від цього внутрішнього хвилювання й тому намагалася назвати його турботою, цікавістю, чим завгодно, тільки не почуттям, що зароджується.

Уночі Андрій їй наснився — не в старому капелюсі, а таким, яким вийшов із лазні: чистим, сивуватим, серйозним. Уві сні він стояв біля хвіртки й чекав, а Лариса ніяк не могла знайти дорогу до ділянки. Прокинувшись, вона ще довго дивилася в стелю й переконувала себе, що сон нічого не означає.

Наступного дня після роботи Ларису нестримно тягло за місто. Вона вже шукала слушний привід, коли зателефонувала сусідка по ділянці Зоя.

— Ларисо, у тебе там чоловік цілий день по господарству порається, — повідомила вона стривожено. — Ти найняла робітника? Я вирішила попередити, мало що.

— Усе добре, Зоєчко. Це мій знайомий. Йому ніде жити, а мені допомога потрібна. Він порядна людина, не хвилюйся.

— Ну, слава Богу. А то я вже не знала, що й робити.

Лариса подякувала їй за пильність і пообіцяла приїхати наступного дня. Привід знайшовся сам: продукти в Андрія напевно закінчувалися. Вона зайшла до магазину, набрала їжі й увечері довго перекладала покупки, переконуючи себе, що робить це виключно з турботи про людину, якій більше нікому допомогти.

Наступного дня вона просто з роботи сіла в автобус. За вікном тягнулися останні теплі дні. Скоро почнуться дощі, сирість і холод. Піч у заміському будинку давно потребувала ремонту. Якщо Андрій залишиться там узимку, без тепла не обійтися.

Думка про те, що він житиме на її ділянці всю зиму, виникла так природно, що Лариса сама здивувалася. Можна звільнити маленьку кімнату Артема, приїжджати на вихідні, пити чай, слухати розповіді про зорі. Андрій напевно знає ще безліч речей, про які вона навіть не замислювалася.

«Що зі мною відбувається?» — смикнула себе жінка. Вона знала його всього кілька днів, а вже приміряла до майбутнього. Потім внутрішній голос знаходив виправдання: людині необхідно про когось дбати. Раніше її турбота належала Максиму й синові, тепер у серці лишилося забагато нерозтраченої ніжності. Хіба погано віддати частину тому, кому вона потрібна?

Тим часом Андрій працював, майже не розгинаючись. Він був щасливий уже від того, що мав дах над головою, гарячу воду й справу, яка давала видимий результат. Але найдужче його зігрівала думка про Ларису. Він давно замкнув серце на важкий замок і був певен, що ключ загублено. Тепер замок ніби сам почав піддаватися.

Ім’я жінки зворушувало його особливо. Ларисою звали його матір — найдобрішу людину в його житті. Матері давно не було, але спогад про неї лишався тихим світлом, до якого він повертався в найтяжчі хвилини.

Андрій знав, що господиня приїде. Напередодні одна літня сусідка попросила полагодити ґанок. Він відмовився брати плату, але жінка обурилася:

— Будь-яка робота має бути оплачена. Багато дати не можу, але задарма — неправильно.

Вона сама запхала гроші в кишеню його сорочки. Увечері прийшли дві її подруги: одній треба було полагодити хвіртку, другій — спиляти стару вишню. Так Андрій заробив першу за довгий час суму. Вранці він сходив підстригтися, купив пляшку ігристого вина, цукерки й одну троянду. Грошей вистачило рівно, і це наповнило його майже хлоп’ячою гордістю.

Лариса зайшла на ділянку й зупинилася. Листя було зібране, землю частково перекопано, а перед будинком з’явився новий ґанок із знайдених у сараї дощок. Свіжа фарба вже підсохла.

Усередині на неї чекав ще більший сюрприз. На столі стояла пляшка, два до блиску вимиті склянки — келихів Андрій не знайшов, — а в невеликій вазі красувалася троянда. Поруч горіла свічка. Він вийшов їй назустріч у чистій сорочці, акуратно підстрижений, і з того, як забилося її серце, Лариса зрозуміла: цей вечір стане для них обох важливішим, ніж вони поки наважуються визнати… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇